Більбо побачив, що їм уже постелено на такому собі помості між стовпами й стіною передпокою. Гобітові припало спати на невеликому солом'яному матрацику, під вовняними ковдрами. Літо не літо, а він заліз під ті ковдри з радістю. Вогонь пригасав, і гобіт заснув. Та серед ночі прокинувся. З вогнища лишилося всього кілька головешок; Гандальф і гноми, судячи з їхнього дихання, спали, місяць підбився високо й, зазираючи в димник, малював на підлозі біле кружало.
Знадвору чулося гарчання і начебто якийсь великий звір шкрібся у двері. Більбо зачудувався: що ж то воно таке? Чи не Беорн у зачарованій своїй подобі? І чи не вдереться він ведмедем та не пошматує їх? Гобіт пірнув під ковдри з головою і знову, попри свої страхи, поринув у сон.
Коли прокинувся, був уже давно ранок. Хтось із гномів перечепився через гобіта в сутіні, де той лежав, і впав, аж гупнуло, з помосту на підлогу. Це був Бофур. Більбо розплющив очі, й гном розбурчався:
— Вставай! А то не лишиться тобі сніданку.
— Сніданку! — підскочив Більбо. — Де сніданок?
— Майже весь у наших шлунках, — відказали інші гноми, снуючи передпокоєм. — А те, що зосталося, — надворі, на ганку. Ми, відколи зійшло сонце, шукаємо скрізь Беорна, та ніде нема його й признаки, хоча, коли ми повиходили на ганок, то там уже на нас чекало снідання.
— А Гандальф де? — запитав Більбо, чимдуж поспішаючи до їжі.
— О! Десь блукає, щось шукає,- відповіли йому.
Але чарівника не було цілий день. Якраз сідало сонце, коли він увійшов до передпокою, де вечеряли гноми з гобітом, а Беорнові чудові тварини незмінно їм прислуговували.
Господаря гості не бачили й нічого про нього не чули від минулої ночі, тож не знали вже, що й думати.
— Де Беорн? І де це ви були цілий день? — загукали гноми.
— Не більше як одне питання за раз і — жодного, поки я не повечеряю! Я не мав ріски в роті відтоді, як уранці поснідав.
Нарешті Гандальф відсунув тарілку й кухоль — з'ївши дві хлібини, а з ними поглинувши чимало масла, меду й відстояних вершків, а ще випивши кварту медового трунку, — і дістав свою люльку.
— Спочатку я відповім на друге запитання, — заявив він. — Та леле! Тут так гарно пускати кільця диму!
І довгенько гноми не могли більш нічого добитися від чарівника, такий той був заклопотаний: знай пускав кільця диму, змушуючи їх обертатися навкруг колон, надаючи їм найрізноманітніших обрисів та кольорів і, зрештою, виганяючи одне за одним у дірку в даху. Знадвору то було, мабуть, чудернацьке видовисько: як ті кільця вискакували на повітря одне за одним — зелені, блакитні, червоні, сріблясті, сірі, жовті, білі; великі й маленькі, причому невеликі прослизали в більші, закручуючись потім у вісімки й, немов зграя птахів, мандрували з вітром удалину.
— Я вистежував ведмежі сліди, — заговорив нарешті Гандальф. — Минулої ночі тут надворі було, напевне, справжнє збіговисько ведмедів. Я швидко переконався, що Беорн не міг сам наробити стільки слідів, — так багато, ще й різної величини. Я сказав би, що там були невеликі ведмеді, великі ведмеді, звичайні ведмеді та ведмеді-велетні, і всі вони танцювали надворі чи не до самого досвітку. Поприходили майже звідусіль, тільки з заходу — з-за річки, від гір — не прийшов жоден. У тому напрямку вів лише один слід, але не звідти йшов ведмідь, а звідси туди. Я простежив цей слід аж до Каррока — там він зникав у річці. Але позад бескиду потік надто глибокий і дужий, і я не міг перебратися на той берег. Ви пам'ятаєте: з цього берега до Каррока можна досить легко перейти вбрід, але той берег обривається крутою скелею в чорторий. Довелося мені пройти не одну милю, поки знайшов місце, де річка була досить широка й мілка, і, де вбрід, де вплав, перебрався на той берег, а тоді не одну милю йшов назад понад річкою, щоб знову натрапити на слід. Але йти далеко по сліду я вже не міг — надто було пізно. Слід вів простісінько до Імлистих гір, де позавчорашнього вечора ми мали миленьку зустріч із вовками-уоргами. Але це, мабуть, я відповів вам і на перше запитання, — скінчив Гандальф і надовго змовк.
Гобіт, як йому здалося, зрозумів, що має на увазі чарівник.
— Що ж нам робити, — залементував він, — коли Беорн приведе сюди всіх тих уоргів та гоблінів? Нас переловлять усіх і повбивають! А ви казали, нібито він не знається з ними…
— Казав. Але не меліть дурниць, пане Злоткінс! Лягайте краще спати — ваші мізки зовсім сонні.
Гобіт відчував себе зовсім знищеним, а що йому більш нічого не лишалося робити, то він і ліг спати. Гноми все співали пісень, а Більбо так і заснув, сушачи свою маленьку голову думками про Беорна. Йому наснилися сотні чорних ведмедів, що при місяці на подвір'ї вели кружка свій повільний, важкий танок. Потім він прокинувся, коли всі спали, й почув те саме шкрябання, дряпання, сопіння та бурчання, що й минулої ночі.