Вранці всіх їх побудив сам Беорн.
— То ви ще всі тут! — сказав він. Тоді взяв гобіта за шкірки й засміявся:
— Ага, тебе ще не з'їли ні уорги, ні гобліни, ні лихі ведмеді!
Тоді геть нешанобливо ткнув пальцем у камізель-ку пана Злоткінса й захихотів:
— Малий трусь-трусь знову гарніє та жирніє на хлібі й медку. То ходи знов до їди!
Тож усі й пішли снідати з господарем. Беорн цього разу був дуже веселий; здавалося, він був у щонайчудовішому настрої, бо смішив товариство потішними історіями. Гостям не довелося довго чудуватися, де він був та чого такий привітний з ними, — господар залюбки пояснив це сам. Ходив, мовляв, за річку й далі в гори — з чого ви можете здогадатися, що він міг швидко мандрувати, принаймні у ведмежій подобі. Випалена вовча галявина швидко переконала його, що частина чарівникової розповіді була правдива; але Беорн довідався не тільки про це. Він спіймав уорга й гобліна, що шастали по лісі. Ті розповіли йому: загони гоблінів разом з уоргами досі полюють на гномів; вони страшенно люті через смерть Великого Гобліна, а ще через обгорілий ніс вовчого ватажка та через загибель від чарівницького вогню багатьох його найближчих поплічників. Оце стільки Беорн добився від них, але він здогадувався, що затіваються ще лихіші діла й що скоро гобліни можуть учинити великий набіг усім своїм військом разом із союзними вовчими зграями на підгірські землі, щоб знайти гномів чи помститися на людях та інших тутешніх мешканцях, які, на їхню, гоблінську, думку, переховують утікачів.
— Ви розказали добру історію, — сказав Беорн, — але вона мені ще більше до душі тепер, коли я переконався, що вона правдива. Ви повинні пробачити мені, що я не повірив вам на слово. Коли б ви жили в околицях Чорного лісу, ви б не вірили на слово нікому, кого б не знали, як рідного брата чи й краще. Я можу тільки додати, що поспішив, скільки мав духу, додому, щоб упевнитися, чи ви в безпеці, й допомогти вам, чим тільки можу. Надалі я матиму кращу думку про гномів. Убити Великого Гобліна, самого Великого Гобліна! І він зловтішно захихотів.
— А що ви зробили з тими — гобліном та уоргом? — несподівано спитав Більбо.
— Ходіть погляньте! — сказав Беорн, і всі пішли за ним кругом будинку. За ворітьми на тичці стирчала гоблінова голова, а до дерева поряд була прицвя-хована вовча шкура. Беорн не знав милосердя до ворогів. Але нині він був другом наших подорожан, і Гандальф надумав, що розумно було б розповісти Беорнові всю їхню історію та сказати про мету мандрівки, щоб дістати таку допомогу, яку тільки він спроможний їм надати.
Ось що Беорн пообіцяв зробити для своїх гостей. Кожному з них він дасть поні, а Гандальфові — коня, щоб доїхали до лісу; дасть і харчів, яких їм стане на кілька тижнів ощадливого харчування. Харчі спакує так, щоб їх якнайзручніше було нести: горіхи, борошно, запечатані воском глеки з сушнею, глиняні горщики з медом, двічі пропечені коржики, які не псуються довгий час; вони такі поживні, що в дорозі їх багато й не треба. Як робити ті коржики — це був один із Беорнових секретів. Відомо тільки, що в них був мед, — так само, як і в більшості його страв. Та й смачні ж то були коржики! Щоправда, після них хотілося пити. Воду, сказав Беорн, гномам не доведеться везти з собою до самого лісу, бо дорогою траплятимуться струмки й джерела. — Але ваша дорога через Чорний ліс темна, небезпечна й тяжка, — застеріг він.- І воду, і їжу знайти там нелегко. Ще не настала пора достигати горіхам (хоч та пора може настати й минути, поки ви вийдете з того боку лісу), а горіхи — це чи не єдине їстівне з усього, що там росте. Лісова дичина там лиха, чудна і непевна. Я забезпечу вас міхами для води й дам луків та стріл. Але я вельми сумніваюся, чи знайдете ви в лісі хоч сяку-таку добру поживу та воду, придатну для пиття. Знаю, тече там один потік, чорний і дужий, перетинаючи лісову стежку. Ви не повинні ані пити з нього, ані в ньому купатися, — чув я, що той потік зачарований; від його води робишся дуже сонливий і забудькуватий. І я не думаю, щоб у тому непевному мороці ви, не відходячи від стежки, вполювали що-небудь — придатне чи непридатне для їжі. А відходити від стежки ви не повинні ні в якому разі.
Оце і всі поради, які я можу вам дати. Коли ви зайдете в ліс, я вже навряд чи зумію допомогти вам чимось; доведеться вам покластися на свій талан, на мужність та на харчі, які я вам даю. Я змушений просити вас відіслати назад моїх поні й коня, перш ніж ви зайдете в ліс. Але я зичу вам швидкої мандрівки, і мій дім відчинений для вас, якщо ви коли-небудь вертатиметеся цим шляхом…