Через цей міст ельфи й погнали бранців, але тут гобіт, що йшов позаду, завагався. Йому аж ніяк не сподобався похмурий вхід до печери, і лише в найостаннішу мить надумався він не покидати своїх товаришів — ледве встиг проскочити майже по п'ятах задніх ельфів, перш ніж із брязкотом зачинилися за ними великі королівські ворота.
Всередині печерні переходи були залиті червонястим світлом смолоскипів. Ельфійська сторожа співала, ведучи бранців де покрученими, де перехрещеними лункими ходами. Ці ходи-переходи не були схожі на тунелі гоблінських міст — менші, не такі глибокі, повні чистішого повітря. А в просторій залі з колонами, вирубаними із скельної породи, сидів на троні, вирізьбленому з дерева, король ельфів. На голові в нього був вінець із ягід і червоного листя, адже знов настала осінь. Навесні король носив вінець із лісових квітів. У руці він тримав виточений з дуба жезл. До нього й підвели бранців. Хоч король і подивився на них похмуро, та звелів своїм слугам розв'язати гномів, — такі вони були обшарпані й змучені.
— До того ж, — додав він, — тут не потрібні ніякі пута. Для тих, кого раз привели сюди, немає втечі за мої чарівні ворота.
Довго й намогливо випитував король гномів про їхні справи: куди вони йшли та звідки — але добився від них не багато більше, ніж від Торіна. Були бранці похмурі, сердиті й навіть не хотіли здаватися чемними.
— Що лихого вчинили ми, о королю? — сказав Балін, що був тепер за старшого. — Чи це злочин — заблукати в лісі, мучитися від голоду й спраги, попасти в сіті до павуків? Чи, може, павуки — то ваші приручені тварини, ваші улюбленці, якщо ви гніваєтеся на нас за те, що ми їх убивали?
Таке запитання, звісно, розсердило короля ще дужче, й він відповів:
— Так, це злочин — блукати в моєму королівстві, не спитавши мого дозволу. Чи ви забули, що мандрували моїм краєм, користуючись дорогою, яку проклали мої підданці? Хіба ви не переслідували й не турбували тричі мій народ у лісі, хіба не розворушили павуків неподобним своїм галасом і криком? Після всієї колотнечі, якої ви накоїли, я маю право знати, що привело вас сюди, і якщо ви не скажете мені зараз, я триматиму вас усіх у темниці, аж поки ви наберетеся розуму та чемності!
І він розпорядився помістити кожного гнома осібно і дати їм їсти й пити, але щоб жоден з них не переступив порога своєї невеличкої тюрми, аж поки бодай хтось із них зголоситься розповісти королю все, що той хотів знати. Але король не сказав їм, що Торін теж у нього в полоні. Лише Більбо довідався про це.
Бідолашний Злоткінс! Довго, нестерпно довго тулився він сам-один у лабіринтах печери — все ховаючись, ніколи не сміючи зняти свого перстеника, боячись задрімати навіть тоді, коли забивався у найтемніші, найвіддаленіші закапелки, які тільки міг знайти. Аби зайнятися чимось, блукав палацом короля ельфів. Чари замикали ворота, але іноді, коли він був досить повороткий, то примудрявся вибратися з печери. Час від часу загони ельфів, іноді з королем на чолі, виїжджали на полювання чи ще на які діла в ліс та в східні землі. Тоді Більбо й прослизав хутенько за ними по п'ятах, хоч і небезпечно це було. Разів два його трохи не роздавило у воротях, що з брязкотом стулялися, коли проходив останній ельф; але гобіт не насмілювався замішатись у їхній гурт, боячись, щоб не помітили його тіні (хоч яка легка й розпливчаста вона була при світлі смолоскипів) або щоб хтось не наскочив на нього випадково. Рідко траплялося йому виходити за ворота, але й ті виходи були без пуття. Покинути гномів Злоткінс не хотів і взагалі не знав, куди б у світі подався без них. Не міг Більбо встигати скрізь за ельфами, що полювали, то й не знайшов стежок, які б виводили з лісу; самотою блукав він поміж дерев, ризикуючи загубитись, аж поки приспіє нагода вернутися. До того ж він, не бувши ніяким мисливцем, голодував надворі, а в палаці-печері хоч можна було прогодуватись, поцупивши їжу з комори чи зі столу, коли нікого не було поблизу.
«Я — мов злодій-невдаха, що не може вибратися з чужого дому, а мусить день у день обкрадати все той самий дім, — думав він. — Це найгірша і найнудніша частина всієї цієї злощасної, стомливої, моторошної пригоди! Ох, як би я хотів опинитися знов у моїй гобітівській норі, біля мого теплого каміна та щоб світила моя лампа!»