— Отак: що припік вогонь, те присипав сніг, і навіть драконам настає кінець! — промовив Більбо і повернувся спиною до Гори, ніби ставлячи крапку на своїй пригоді. Туківська його частина дедалі більше видихалась, а торбинська з кожним днем міцніла. — Зараз я бажаю лише одного: опинитись у своєму рідному фотельчику! — додав він.
РОЗДІЛ XIX
КІНЦЕВА ЗУПИНКА
Був перший день травня, коли ці двоє нарешті дісталися до краю долини Рівендолу, де стояв Останній (чи Перший) Прихисток. Знову був вечір, їхні поні стомились, особливо той, що віз скарби, – і вершники відчували, що їм усім треба відпочити. Коли вони з’їжджали крутою стежкою вниз, Більбо почув між деревами спів ельфів, ніби вони й не припиняли співати після їхнього від’їзду, – і щойно мандрівники спустилися до нижніх узлісь, ельфи заспівали пісню, дуже схожу на колишню. Ось як це приблизно звучало:
Тоді ельфи долини повиходили з-за дерев, привіталися з ними та повели їх мостом через річку до будинку Ельронда. Прийняли їх щиро і гостинно, й того вечора їх оточило багато слухачів, спраглих почути оповідь про їхні пригоди. Розповідав Ґандальф, бо Більбо здолала сонливість і він відмовчувався. Майже вся історія була йому відома, бо він був її героєм і багато чого сам розповів чарівникові дорогою чи в гостях у Беорна, – але час від часу, почувши щось нове, він розплющував одне око і прислухався.
Отак, зі слів Ґандальфа, звернених до Ельронда, він і довідався, куди відлучався чарівник. Виявляється, Ґандальф брав участь у великій раді добрих чарівників, знавців білої магії та різних премудростей, – це вони нарешті вигнали Чорнокнижника з його темної твердині на південній окраїні Морок-лісу.
— Відтепер, — підсумував Ґандальф, — ліс хоча б трішки очиститься. І Північ, сподіваюся, на багато-багато років звільниться від цього постраху. Однак я волів би, щоб Чорнокнижника було покарано вигнанням із нашого світу!
— Кращого й бажати годі, — погодився Ельронд, але боюся, що це станеться не за нинішньої доби, та й узагалі нескоро.
Коли оповідь про їхні мандри добігла кінця, почались інші історії, а за ними ще і ще – історії про минувшину, історії про нещодавні події та про те, що сталося взагалі хтозна-коли, – аж поки голова Більбо схилилася на груди й він солодко заснув у куточку.Прокинувся він у білосніжній постелі, просто у відчинене вікно світив місяць. Під вікном, на берегах потоку, дзвінко виспівували ельфи:
— Та ну вас, Веселий Народе! — сказав Більбо, визираючи з вікна. — Котра ж то година ночі? Ваша колискова розбудить і п’яного Ґобліна! Та все одно дякую вам.
— А твоє хропіння розбудить і мертвого дракона – та все одно дякуємо тобі, — передражнили його зі сміхом. — Уже наближається світанок, а спиш ти від самого вечора. Може, завтра ти зцілишся від утоми.
— Навіть короткий сон у домі Ельронда цілющий, — відказав він, — але я б хотів зажити повну дозу. Ще раз на добраніч, мої прекрасні друзі!
І він знову шаснув у ліжко й проспав до пізнього ранку.
У цьому домі його втома швидко минула, і він досхочу нажартувався й натанцювався з ельфами долини, і зрання, і проти ночі. Але навіть тут він не міг уже довше баритися – з думки йому не йшов рідний дім. Тому через тиждень він попрощався з Ельрондом і, вмовивши його прийняти бодай скромні дарунки, поїхав із Ґандальфом далі.
Вони навіть не встигли виїхати з долини, як небо попереду потемніло, з заходу налетів вітер і вперіщив дощ.
— «Травень веселий», – ще б пак! — скривився Більбо, коли дощ шмагонув йому в обличчя. — Та легенди лишилися позаду, і ми вертаємося додому. Гадаю, це перша прикмета, що домівка вже близько.
— Попереду ще довга дорога, — зауважив Ґандальф.
— Але це остання дорога, — відказав Більбо.
Вони під’їхали до річки, що позначала межу Дикого Краю, і спустилися крутим берегом до броду, який ви маєте пам’ятати. Річка здулася від талих вод і цілоденного дощу, але вони якось перебрели її й подалися далі, до кінцевої зупинки своєї мандрівки, бо вже вечоріло.
Усе було так само, як і раніше, тільки поменшало товариства і балачок, та ще цього разу обійшлося без тролів. Дорогою Більбо раз у раз пригадував події, які трапились у тому чи іншому місці, та слова, сказані при цьому, – йому здавалося, що відтоді минув не рік, а Цілих десять, – тож, звісно, він одразу впізнав місце, де в річку шубовснув поні, а вони звернули вбік і вскочили у препаскудну пригоду з Томом, Бертом і Віллі.