— У чому річ? — гукнув Більбо. — Що ти загубив?
— Йому не с-слід нас-с питати, — вереснув Ґоллум. — Не його це діло, ні-ні, ґоллум! Він загубивс-ся, ґоллум, ґоллум, ґоллум!
— Але я теж загубився, — кричав Більбо, — і хочу знайтись. Я ж виграв, і ти обіцяв. Ану ходи сюди! Ходи сюди і виведи мене звідси, а потім шукай собі далі! — Хай яким нещасним здавався Ґоллум, у серці Більбо не знаходилося для нього щирого жалю: у нього було відчуття, що те, чого Ґоллум так гаряче прагне, ледве чи може бути чимось добрим. — Ходи сюди! — волав гобіт.
— Ні, ще ні, дорогес-сенький! — квилив Ґоллум. — Ми мус-симо ш-шукати його, він загубивс-ся, ґоллум.
— Але ж ти не зміг відповісти на моє останнє питання, а до того ж ти обіцяв! — наполягав Більбо.
— Не зміг відповіс-сти! — просичав Ґоллум.
І раптом із мороку долинуло різке шипіння:
— Що у нього в киш-ш-шеньці? Хай с-скаже нам. Він мус-сить с-сперш-шу с-сказати!
Наскільки розумів Більбо, в нього не було якихось особливих причин не говорити цього. Але Ґоллум швидше за гобіта второпав, у чому річ, – і це цілком зрозуміло, адже він віками мізкував про одне й те саме і завжди боявся, що це у нього вкрадуть. Однак Більбо дратувало це зволікання. Зрештою, він виграв у грі, досить чесно і зі страшенним ризиком:
— Відгадки загадок не підказують!
— Але ж це нечес-сно, — просичав Ґоллум. — То була не загадка, дорогес-сенький, ні-ні.
— Ну що ж, якщо ми перейшли до звичайних питань, то я спитав перший. Що ти загубив? Відповідай!
— Що в нього в киш-ш-шеньці? — Шипіння ставало дедалі гучнішим і різкішим, і коли Більбо подивився в той бік, звідки воно долинало, то з переляком побачив дві маленькі світляні цяточки, які втупились у нього. Разом із тим як у голові Ґоллума наростала підозра, в його очах розгорялося бліде полум’я.
— Що ти загубив? — наполягав Більбо.
Але враз Ґоллумові очі запалали зеленим вогнем і почали стрімко наближатися. Ґоллум знову сидів у човнику, шалено веслуючи назад, до темного берега, і в його серці нуртувала така лють через втрату й підозру, що ніякий меч його вже не жахав.
Більбо ніяк не міг здогадатися, що так розлютило нещасне створіння, проте він зрозумів, що порозуміння немає і Ґоллум таки збирається його вбити. Тож гобіт саме вчасно розвернувся і кинувся бігти сліпма темним тунелем, яким до того спустився сюди, – бігти, тримаючись біля стіни й намацуючи її лівою рукою.
— Що в нього в киш-шеньці? — почув він іззаду гучне шипіння і сплеск, коли Ґоллум вистрибнув із човника.
«Цікаво, що ж у мене в кишені?» – спитав він сам себе, задихаючись і перечіпаючись на бігу. Він запхав ліву руку до кишені. Перстень був дуже холодний на дотик і тихенько ковзнув на його вказівний палець.
Шипіння чулося за самою його спиною. Більбо враз обернувся і побачив, як по схилу до нього наближаються Ґоллумові очі, схожі на маленькі зелені лампочки. Нажаханий, він рвонув уперед, але раптом перечепився через прискалок і простягся долі, проїхавшись животом по своєму кинджальчику.
Через якусь мить Ґоллум уже був біля нього. Але не встиг Більбо бодай щось зробити – відхекатися, підхопитися на ноги чи змахнути кинджалом, – як Ґоллум промчав поруч, не звернувши на нього жодної уваги і пошепки лаючись на бігу.
Що б це могло означати? Ґоллум бачив у темряві. Більбо, навіть лишившись позаду, помітив, як світяться слабким сяйвом його очі. Гобіт насилу підвівся, видобув із піхов кинджал, який тепер знову слабко світився, а потім дуже обережно пішов услід за Ґоллумом. Нічого іншого йому й не залишалося. Відповзти назад, до Ґоллумового озера, – це не обіцяло нічого доброго. Може, якщо Більбо піде вслід за ним, Ґоллум, навіть не підозрюючи про це, вкаже йому шлях до втечі.
— Хай йому тряс-сця! Хай йому тряс-сця! Хай йому тряс-с-сця! — сичав Ґоллум. — Хай йому тряс-сця, тому Торбину! Яка втрата! Що у нього в киш-шеньці? О, ми здогадуємос-сь, ми здогадуємос-сь, мій дорогес-сенький! Він знайш-ш-шов його, це яс-сно, – мій подаруночок на день народження.
Більбо нашорошив вуха. Нарешті він і сам почав здогадуватися. Він трохи додав ходу, тримаючись на безпечній відстані від Ґоллума, який швидко мчав уперед, крутячи головою на всі боки, але не оглядаючись, – Більбо розумів це за слабкими відсвітами на стінах.
— Мій подаруночок на день народження! Хай йому тряс-сця! Як ми загубили його, мій дорогес-сенький? Звіс-сно, це він. Коли ми вос-станнє проходили цією дорогою, коли ми с-скрутили в’язи тому пас-скудному маленькому пис-скунові… Це він. Хай йому тряс-сця! Він зіс-сковзнув із нашого пальця – і це після вс-сіх отих довгих віків! Він щез, ґоллум!
Раптом Ґоллум сів долі й розридався – той свист і булькання було моторошно слухати. Більбо зупинився і притиснувся до стіни тунелю. Через деякий час Ґоллум перестав ридати і почав щось бубоніти. Здавалося, він сперечається сам із собою:
— Не годитьс-ся вертатис-сь туди і ш-шукати його, ні-ні. Ми не пам’ятаємо вс-сіх міс-сць, куди ми навідувалис-сь. Та це пус-сте. Він у киш-шеньці в Торбина, пас-скудний ниш-ш-шпорка знайш-шов його, це яс-сно.
— Ми здогадуємос-сь, мій дорогес-сенький, лиш-ше здогадуємос-сь. Ми не дізнаємос-сь напевно, доки не розшукаємо пас-скудне с-створіння і не с-стис-снемо йому ш-ш-шию. Але ж-ж воно не знає, що вміє робити подаруночок, чи не так? Воно лиш-ше нос-сить його в киш-ш-шеньці. Воно не знає цього і не могло відійти далеко звідс-си. Воно загубилос-сь, пас-скудне с-створіння, яке вс-сюди пхає с-свій ніс-с-с. Воно не знає ш-шляху до виходу. Воно с-само так с-сказало.
— Воно с-само так с-сказало, дійс-сно, але ж-ж воно підс-ступне. Воно не с-сказало розгадки. Воно не с-схотіло с-сказати, що в нього в киш-шеньці. Воно знає. Воно знає ш-шлях с-сюди, воно мус-сить знати і ш-шлях звідс-с-си, це яс-сно. Воно подалос-ся до задніх дверей – до задніх дверей, ос-сь як.
— Тоді ґоблінс-си с-схоплять його. Воно не зможе прос-скочити там, дорогес-сенький.
— С-с-с-с, с-с-с, ґоллум! Ґоблінс-си! Це яс-сно, але якщо воно поцупило подаруночок, наш-ш дорогес-сенький подаруночок, то він діс-станетьс-ся ґоблінс-сам, ґоллум! Вони знайдуть його, вони з’яс-сують, що він уміє робити. Ми більш-ше ніколи не будемо в безпеці, ніколи, ґоллум! Якийс-сь ґоблінс-с надіне його і с-стане невидимим. Він залиш-шитьс-ся на с-своєму міс-сці, але ніхто його не побачить. Навіть наш-ші гос-строзорі очі не помітять його, він наблизитьс-ся, крадькома й підс-ступно, і с-схопить нас-с-с, ґоллум, ґоллум!
— Тож кінчаймо наш-шу бес-сіду, дорогес-сенький, і пос-спіщ-шаймо. Якщо Торбин подавс-ся тим ш-шляхом, нам с-слід його наздогнати. Руш-шаймо! Вже недалеко. Пос-спіш-ш-шаймо!
Ґоллум рвучко підхопився і почалапав сягнистим кроком далі. Більбо поспішив за ним, так само обережно, як і раніше, хоча тепер він найбільше боявся перечепитися через якийсь прискалок, упасти і наробити шуму. Голова у нього йшла обертом від зажеврілої надії та подиву. Виходило, що перстень, який він знайшов, був чарівний: він робив того, хто його надіне, невидимим! Звісно, він уже чув про такі персні у старих-старих казках, але важко було повірити, що йому справді випадково потрапив до рук один із них. Однак саме так і було: Ґоллум, світячи очима, промчав поруч, менш ніж за пару кроків од нього.
Вони все бігли й бігли, Ґоллум лопотів попереду, з сичанням і прокльонами, а Більбо – позаду, так тихо, як може лише гобіт. Незабаром вони дісталися до місця, де, як помітив Більбо, спускаючись униз, відгалужувалися то туди, то сюди бічні проходи. Ґоллум одразу почав їх рахувати:
— Один ліворуч, ос-сь він. Один праворуч, ос-сь він. Два праворуч, ос-сь с-сюди. Два ліворуч, ос-сь туди. — І так далі, і так далі.
Що довше він рахував, то повільніше просувався вперед і вже почав труситись і схлипувати – бо озеро лишалось усе далі й далі позаду і йому ставало страшно. Ґобліни могли бути десь поблизу, а він загубив свого персня. Нарешті він зупинився біля низького проламу зліва.
— С-сім праворуч, ос-сь вони. Ш-шість ліворуч, ос-сь вони! — шепотів він. — Це він і є. Звіс-сно ж-ж, це ш-шлях до задніх дверей. Ос-сь прохід!