Але не знаходилося нічого – ну зовсім нічого, і ніхто з них не був у змозі вирушити на пошуки чогось їстівного чи хоча б загубленої стежки. Загублена стежка! Жодна інша думка не лізла в натомлену голову Більбо. Він просто сидів, утупившись у нескінченні ряди дерев, і незабаром ґноми позамовкали. Усі, крім Баліна. Після того як інші облишили балачки і позаплющували очі, він іще довго щось бурмотів і підсміювався собі під ніс:
— Ґоллум! Сили небесні! То ось як він прослизнув повз мене! Тепер зрозуміло! «Просто підкрався», чи не так, пане Торбине? Добрий старий Більбо – Більбо-бо-бо-бо… – А потім і він заснув, а навкруги надовго запала цілковита тиша.
Зненацька Двалін розплющив очі й роззирнувся довкола.
— Де Торін? — спитав він.
То був страшний удар. їх і справді виявилося лише тринадцятеро – дванадцятеро ґномів і гобіт. А куди ж подівся Торін? Вони ламали голову, яка лиха доля спіткала його – чаклунство чи злі потвори, і здригалися, лежачи покотом, самі серед незвіданого лісу. Коли вечір змінила чорна ніч, вони один по одному провалились у неспокійний, повний жахіть сон, – і тут ми наразі мусимо їх залишити, надто кволих і втомлених, аби виставити дозорців чи вартувати по черзі.
Торін потрапив у набагато хитрішу пастку, ніж вони. Пригадуєте, як Більбо заснув непробудним сном, вступивши у світляне коло? Тепер це трапилось і з Торіном: він зробив крок уперед, а коли світло згасло – впав мов колода, приспаний чарами. Ні лементу заблуканих уночі ґномів, ані їхніх криків, коли їх упіймали й обплели павутиною павуки, ні шуму битви наступного дня – нічого цього він не чув. А потім на нього натрапили Лісові ельфи, зв’язали його і забрали з собою.
Звісно, бенкетарі й були Лісовими ельфами. Це непоганий народець. Якщо в них і є якась вада, то це недовіра до чужинців. Хоча за тих часів вони й володіли могутніми чарами, проте навіть тоді виявляли обережність. Вони відрізнялися від Високих ельфів Заходу – були небезпечніші й не такі мудрі. Бо майже всі вони (разом із їхніми розсіяними по горах і пагорбах родичами) походили від стародавніх племен, які ніколи не бували в чарівному королівстві Фейрі на Заході. Це Світлі ельфи, Підземні ельфи й Морські ельфи жили там віками, стаючи прекраснішими, мудрішими та освіченішими і вправляючись у чарах та хитромудрому мистецтві створення прекрасних і чарівних речей, – а потім деякі з них повернулись у Великий Світ. Тут, у Великому Світі, Лісові ельфи ховались у сутінках, уникаючи прямих променів наших сонця та місяця, а найбільше любили зорі, – і блукали дрімучими пралісами, від яких тепер і сліду не лишилося. Мешкали вони переважно на узліссях, звідки часом могли гайнути в поле – на полювання чи на прогулянку верхи – або просто досхочу побігати при місячному чи зоряному сяйві. А після приходу людей вони дедалі більше виявляли любов до сутінків і присмерку. І все ж вони були і залишаються ельфами, а ельфи – то Добрий Народ.
О тій порі їхній верховний король жив у великій печері біля східної окраїни Морок-лісу. Перед її величезними кам’яними ворітьми текла ріка, що збігала з лісових пагорбів і далі перетинала болота біля підніжжя порослих деревами узгір’ї». Ця велика печера, від якої навсібіч відгалужувалося безліч менших печерок, звивалася глибоко під землею і мала багато переходів та просторих зал. Але вона була світліша та придатніша для життя, ніж будь-який ґоблінський тунель, і зовсім не гака глибока та небезпечна. Загалом, підданці короля мешкали і полювали переважно на вільному повітрі, в лісах, а оселі будували на землі чи між гіллям. Найбільше вони полюбляли буки. Печера ж короля була його палацом, його скарбницею та фортецею для захисту його народу від ворогів.
А ще вона була темницею для його полонених. Тож ельфи й потягли Торіна до печери – не надто чемно, бо не любили ґномів, а тому вважали його ворогом. За старих часів їм траплялося навіть воювати з ґномами – з тими, кого вони прокляли як викрадачів ельфійських скарбів. Чи треба згадувати, що ґноми були іншої думки? Вони запевняли, ніби взяли тільки те, що належало їм по праву, – бо ж король ельфів замовив був їм коштовні вироби зі свого золота і срібла, а потім відмовився заплатити за роботу. Якщо король і мав вразливе місце, то це були коштовні ч і і. особливо срібло та діаманти, – і хоча його скарбниця була повна повнісінька, він завжди прагнув їх ще і ще, бо поки що не надбав таких великих багатств, як ельфійські владики давнини. Його народ не видобував руди, не обробляв металів і не шукав самоцвітів, як і не завдавав собі клопоту торгівлею чи землеробством. Усе це було відомо кожному ґномові, хоча Торінів рід аж ніяк не був причетний до тих старих чвар, про які я щойно розповів. Тому, коли ельфи зняли з Торіна свої закляття й він прийшов до тями, його обурило, як із ним повелись, а до того ж він постановив, що з нього не витягнуть ані слова про золото і коштовності.
Коли Торіна підвели до короля, той суворо подивився на ґнома і поставив йому багато питань. Але Торін лише відповідав, що вмирає від голоду.
— Чому ви і ваші одноплемінники тричі намагалися напасти на мій народ під час святкової учти? — спитав король.
— Ми не нападали, — відповів Торін, — а підходили, щоб попросити чогось попоїсти, бо вмирали від голоду.
— Де ваші друзі зараз і що вони роблять?
— Не знаю, але гадаю, що вмирають від голоду в лісі.
— Що ви робили в лісі?
— Шукали якоїсь їжі та питва, бо вмирали від голоду.
— А що взагалі привело вас до лісу? — запитав король сердито.
На це Торін зціпив зуби і не зронив ані слова.
— Гаразд! — сказав король. — Виведіть його і тримайте під замком, доки в нього не прокинеться бажання розповісти правду, навіть якщо він мовчатиме сто років.
Тоді ельфи зв’язали Торіна ременями і замкнули в одній із внутрішніх печер з міцними дерев’яними дверима. Вони дали йому їжі та питва – всього вдосталь, хоч і без вишуканості, бо Лісові ельфи – це вам не ґобліни: вони поводилися стерпно навіть із найзлішими ворогами, коли брали їх у полон. Єдиними живими істотами, до яких вони не мали милосердя, були гігантські павуки.
Там, у королівській темниці, й лежав бідолашний Торін. Пригасивши в собі почуття вдячності за хліб, м’ясо та воду, він почав сушити голову, що ж трапилося з його нещасними друзями. Невдовзі йому вдалося це з’ясувати, але про це йтиметься в наступному розділі, де почнеться нова пригода, в якій гобіт знову доведе, що він таки незамінний.
РОЗДІЛ IX
У ДІЖКАХ – НА ВОЛЮ
Наступного дня після битви з павуками Більбо та ґноми зробили останнє відчайдушне зусилля, щоб знайти вихід із лісу, перш ніж померти від голоду і спраги. Вони позводились на ноги і поплентались у той бік, де, як припускали восьмеро з тринадцятьох, була стежка, – проте вони так і не з’ясували, хто мав рацію. Тьмяний день, як завжди буває в лісі, ще раз розчинився в чорноті ночі – аж тут довкола них зненацька спалахнули численні смолоскипи, ніби сотні червоних зірочок. До них підскочили лісові ельфи з луками та списами і наказали ґномам зупинитися.
Про бій не було й мови. Навіть якби ґноми не були в такому становищі, що тільки раді були потрапити в полон, – їхні маленькі ножі (єдина їхня зброя) не змогли б нічого вдіяти супроти ельфійських стріл, здатних поцілити у пташине око в цілковитій темряві. Тож друзі просто завмерли на місці, посідали долі й стали чекати – всі, крім Більбо, який надів свого персня і швиденько ковзнув убік. Ось чому, коли ельфи зв’язали ґномів, вишикувавши їх один за одним довгою вервечкою, і перерахували їх, – вони не помітили і не полічили гобіта.
Так само ельфи не чули й не здогадувалися, що він дріботів позаду, назирці за їхніми смолоскипами, коли вони вели своїх полонених углиб лісу. В усіх ґномів були зав’язані очі, але яка різниця, коли навіть гострозорий Більбо не міг розгледіти, куди вони прямують, і ні він, ані решта все одно не знали, звідки вони рушили. Більбо щосили намагався не відставати від смолоскипів, бо ельфи змушували ґномів рухатися якомога швидше – хоч які ті були охлялі та кволі. Король звелів своїм підданцям поспішати. Раптом смолоскипи зупинились, і гобіт саме встиг наздогнати процесію, коли вогні знову замерехтіли над мостом. То був міст, який вів через річку до королівських палат. Під ним стрімко неслася темна вода, а на протилежному його кінці була брама, і вела вона до пащі величезної печери, що заглиблювалась у крутий схил лісистого пагорба. Великі буки спускалися до самого берега, і їхнє коріння омивала вода.