Ельфи погнали полонених через міст, але Більбо забарився, вагаючись. На вигляд печерна паща йому зовсім не сподобалася, але він саме вчасно вирішив усе-таки не кидати друзів – бо щойно гобіт шмигнув слідом за останніми ельфами, як велика королівська брама з виляском зачинилась.
У печерних коридорах горіли червоні смолоскипи, й ельфи-воїни затягли пісню, крокуючи звивистими та плутаними лункими переходами. Вони не були схожі на тунелі ґоблінських печерних міст – менші за розміром, прориті не так глибоко під землею та з чистішим повітрям. У великій залі з колонами, витесаними просто у скелі, на дерев’яному різьбленому троні сидів Король ельфів. На голові в нього була корона з ягід і червоного листя, бо вже настала осінь. Навесні ж він носив корону з лісових квітів. У руці в нього було різьблене дубове берло.
Коли до нього підвели полонених, він похмуро поглянув на них, але наказав воїнам розв’язати їх, бо вони були змучені й обшарпані.
— Зрештою, тут їм і не потрібні мотузки, — промовив він. — Тому, хто одного разу сюди потрапив, уже не втекти через мою чарівну браму.
Довго та ретельно він розпитував ґномів про їхні справи, куди вони йдуть і звідки прийшли, проте довідався не набагато більше, ніж від Торіна. Вони були сердиті та набурмосені й не хотіли навіть прикидатися ввічливими.
— Що ми вчинили, о королю? — підніс голос Балін, який був тепер найстаршим. — Хіба це злочин – заблукати в лісі, знемагати від голоду та спраги, ще й потрапити в тенета павуків? Чи павуки – це твої свійські тварини або домашні улюбленці, якщо їхня загибель так тебе розгнівала?
Звісно, такі питання лише розлютили короля, й він відповів:
— Так, це злочин – блукати моїм королівством без дозволу. Чи ви забули, що вдерлися до моїх володінь і скористалися дорогою, що її проклали мої підданці? Хіба ви тричі не потурбували своїми переслідуваннями моїх підданців у лісі й не збурили павуків своїм розрухом і галасом? Отож, після всіх завданих вами прикрощів я маю право знати, що привело вас сюди, – а якщо ви не скажете мені цього зараз, я триматиму вас у темниці, допоки ви не наберетеся розуму і не навчитеся добрих манер!
Тоді він звелів посадити кожного ґнома до окремої камери, дати їм їсти і пити, але не випускати з їхніх маленьких келій, допоки бодай один із них не забажає розповісти йому все, що він хоче знати. Але король не сказав їм, що Торін – теж його в’язень. З’ясував це знову ж таки Більбо.
Бідолашний пан Торбин – як він втомився за той довгий час, коли жив у тій печері сам-один, постійно ховаючись, не наважуючись знімати персня, ледве насмілюючись поспати – навіть у найтемнішому і найдальшому закутку, який лише міг знайти! Знічев’я він приохотився блукати палацом Короля ельфів. Брама замикалася силою чарів, але часом, коли він встигав, йому вдавалося прошмигнути крізь неї. Кавалькади Лісових ельфів, іноді на чолі з королем, час від часу виїздили – на полювання чи в інших справах – до лісів і до земель, які лежали на сході. І, коли Більбо бував дуже спритним, у нього виходило вислизнути услід за ними, – хоча це було небезпечно. Не раз ворота мало не затискали його, з грюкотом зачиняючись одразу за останнім вершником, однак гобіт не наважувався крокувати серед ельфів, боячись, що вони побачать його тінь (зовсім тоненьку та хистку при світлі смолоскипів) чи наштовхнуться на нього і викриють. А коли все-таки опинявся на волі, що траплялося нечасто, то нічого путнього з того не виходило. Він не хотів покидати ґномів і таки справді не знав, куди йому в цілому світі без них подітися. Він не міг раз у раз наздоганяти ельфів-мисливців, тому й не вивчив доріг, які вели з лісу, – йому лишалося тільки похнюплено блукати поміж деревами, боячись загубитись, аж поки трапиться нагода повернутись.
У лісі він теж голодував, бо з нього був нікчемний мисливець, але в печері міг сяк-так прогодуватися, крадучи їжу з комори чи зі столу, коли поблизу нікого не було.
«Я ніби жалюгідний зломщик, який не може втекти, а мусить день у день грабувати один і той самий будинок, — думав він. — Це найнудніша і найтоскніша частина всієї цієї злощасної, виснажливої, незручної пригоди! Хотів би я опинитися зараз у своїй гобітській норі, біля теплого каміна, і щоб лампа горіла!» – Йому також частенько кортіло якось надіслати чарівникові листа з проханням допомогти, але це, звісно, було абсолютно неможливо, – і невдовзі він вирішив: якщо бодай щось і зробиться, то це зробить пан Торбин, сам і без сторонньої допомоги.
Урешті-решт, після тижня чи двох такого потайного животіння, ретельно стежачи за охоронцями, він примудрився розвідати, де утримується кожен із ґномів. Він знайшов у різних частинах палацу всі їхні дванадцять камер і поступово дуже добре вивчив шлях до них. Яке ж було його здивування, коли одного дня він підслухав розмову двох охоронців і дізнався, що в темниці є ще один ґном – в особливому темному затворі глибоко під землею. Звісно, він одразу здогадався, що це Торін, і згодом переконався, що його здогад був правильний. Насамкінець, подолавши багато труднощів, він зумів розшукати цей затвор і, коли поблизу нікого не було, перекинутися кількома словами з ватажком ґномів.
Торін був надто нещасним, аби й далі злитися на своє безталання й навіть подумував розповісти королеві все про ґномівський скарб і про його пошуки (ось яким слабкодухим він став), – аж раптом почув під дверима тоненький голосок Більбо. Він не повірив своїм вухам. Утім, незабаром таки зметикував, що не міг помилитися, підійшов до дверей і довго пошепки перемовлявся з гобітом крізь замкову шпарину.
І Більбо зумів крадькома передати Торінове послання кожному з ув’язнених ґномів: мовляв, Торін, їхній ватажок, теж у темниці, зовсім поруч, і нехай ніхто не видає королеві мети їхньої виправи, доки Торін не подасть знаку. Бо ж Торін знову піднісся духом, почувши, як гобіт визволив його товаришів од павуків, і вкотре вирішив не відкуповуватися від короля і не обіцяти йому частини скарбу, доки не зникне остання надія врятуватись якось інакше, – тобто доки знаменитий пан Торбин Незримий (про нього він тепер і справді був дуже високої думки) не вигадає чогось розумнішого.
Отримавши це послання, інші ґноми цілком його схвалили. Кожен із них думав, що його пайка в скарбі (її кожен твердо вважав своєю, попри становище, в яке вони потрапили, та все ще не переможеного дракона) серйозно постраждає, якщо Лісові ельфи вимагатимуть своєї частки, – й усі довірилися Більбо. Як бачите, складалося так, як і передрікав Ґандальф. Можливо, це почасти й було причиною того, що він їх покинув.
Утім, Більбо аж ніяк не почувався таким сповненим надій, як вони. Йому не подобалося, що хтось від нього залежить, і він бажав би, щоб чарівник був поруч. Але марно: напевно, між ними пролягла вся темна широчінь Морок-лісу. Він сидів і думав-гадав, доки голова в нього мало не луснула, але жодна світла думка не з’явилась. Перстень-невидимка – дуже гарна штука, проте від нього небагато користі для чотирнадцятьох. Але ви, звісно, здогадуєтеся, що врешті Більбо врятував своїх друзів, – і ось як це сталося.
Одного дня, нишпорячи тут і там, він виявив одну прецікаву річ: велика брама була не єдиним входом до печери. Під найнижчими ярусами палацу протікав струмок, впадаючи в річку Лісову трохи східніше – біля підніжжя кручі, в якій зяяла паща печери. Там, де цей підземний ручай витікав з-під пагорба, був шлюз. Над поверхнею води нависало кам’яне склепіння, і з нього до самого дна опускалися підйомні ґрати, щоб ніхто не зміг запливти чи випливти цим шляхом. Але ґрати нерідко були підняті, бо сполучення між печерою та зовнішнім світом зчаста здійснювалося через шлюз. Якщо хтось потрапляв таким чином до печери, то опинявся в темному, з нерівно обтесаними стінами каналі, який вів глибоко в надра пагорба; але в одному місці, де канал проходив попід печерою, в його стелі було прорубано люки, затулені дебелими дубовими лядами. Вони вели до королівських льохів. Там стояли діжки – сила-силенна діжок, бо Лісові ельфи, а особливо їхній король, дуже полюбляли вино, хоч у цих краях виноград не ріс. Вино, як і багато іншого краму, привозилося здалеку, від їхніх родичів із Півдня або від людей – із їхніх виноградників у далеких землях.