Незабаром кадуби вивільнились і, перевертаючись із боку на бік, попливли далі серединою струмка. Більбо побачив, що, як він і боявся, втриматися на діжці було дуже важко, але йому це якось вдавалося, хоча й було страшенно незручно. На щастя, він був дуже легкий, а діжка – величенька, до того ж через щілини в неї набралося трохи води. Та все одно це було те саме, що намагатися скакати без стремен і вуздечки верхи на череватому поні, якому постійно кортить покачатися по траві.
І так пан Торбин нарешті дістався до того місця, де дерева на берегах потоку порідшали. Між ними проглянуло небо, й Більбо побачив, що вже сіріє. Темний струмок зненацька широко розлився – тут він впадав у річку Лісову, яка стрімко бігла від великої королівської брами. Перед ним відкрилося тьмяне плесо, не затінене деревами, і на його дзеркальній гладіні тремтіли і дробилися відбиті водою хмари та зорі. І враз нестримна течія Лісової погнала всю флотилію барил і кадубів до північного берега, де водою вимило широку заводь. Тут, під урвищем, була смуга ріні, відгороджена зі східного краю маленьким скелястим виступом. Більшість діжок пристала до пологого бережка, хоча деякі марно бились об кам’яний мол.
З урвища за берегом стежили люди. Вони схопили гаки і швидко зігнали на мілині діжки докупи, а тоді перелічили їх, зв’язали мотузками і залишили так до ранку. Бідолашні ґноми! Більбо тепер було не так погано, як їм. Він зісковзнув зі своєї діжки у воду і побрів до берега, а тоді побачив понад краєм води якісь халупи і покрався до них. Він уже не бентежився, коли доводилося вечеряти без запрошення, якщо випадала така нагода, адже довгенько змушений був так годуватися, не зовсім чемно цікавлячись делікатесами з чужих комор, і надто добре знав, що таке бути по-справжньому голодним. Окрім того, він побачив, як із-за дерев блимнув вогонь, і це його принадило – замерзлого, в мокрій подертій одежі, що липла до тіла.
Немає потреби детально розповідати вам про його пригоди тієї ночі, бо ми саме наблизилися до кінця мандрівки наших героїв на Схід і до їхньої останньої й найбільшої пригоди, тож мусимо поспішати. Звісно, з чарівним перснем Більбо спершу велося дуже непогано, але невдовзі його почали зраджувати вологі сліди та краплі води, що стікали з нього, – йшов він чи сидів на місці. До того ж він почав чхати, і, хоч як намагався заховатися, його викривали жахливі вибухи затамованого апчхикання. Дуже скоро у прибережному селі знявся чималий переполох, але Більбо втік у ліси, прихопивши поцуплену хлібину, пиріг і шкіряну флягу з вином. Решту ночі йому довелося провести в мокрому одязі та далеко від вогнища, але фляга допомогла йому зігрітись і він навіть трохи передрімав на сухому листі, хоча стояла вже пізня осінь і повітря було холодне.
Прокинувся він від власного особливо гучного чхання. Уже розвиднілось, і від річки долинав веселий гамір. Діжки саме в’язали у пліт, а ельфи-плотарі невдовзі мали погнати його вниз за течією до Озерного Міста. Більбо знову чхнув. З нього вже не крапотіло, але він геть змерз. Гобіт пошкандибав до берега так швидко, як лише дозволяли його задубілі ноги, і саме встиг у загальній метушні непомітно пірнути в найбільше скупчення барил. Більбо пощастило, що сонце ще не зійшло і він не відкидав прикрої тіні – й, на щастя, довгенько не чхав.
Тим часом дружно запрацювали гаки. Ельфи, стоячи на мілині, відштовхували пліт од берега. Діжки, зв’язані докупи, рипіли і смикались.
— А вони важкі! — пробурчав хтось. — І надто глибоко занурені у воду – деякі аж ніяк не порожні. Якби вони пристали до берега вдень, ми могли б зазирнути досередини.
— Зараз ніколи! — крикнув стерновий. — Відпихайте!
І врешті-решт діжки рушили: спершу поволі проминули скелястий виступ, де стояли інші ельфи і відштовхували їх гаками, а далі, підхоплені бистриною, все швидше і швидше попливли вниз за течією – в напрямку озера.
Так наші мандрівники втекли з королівської темниці й вибралися з лісу, але чи живими, чи ні – побачимо далі.
РОЗДІЛ X
ГОСТИННИЙ ПРИЙОМ
Доки вони пливли, день усе яснішав і теплішав. Через певний час річка обігнула крутий виступ берега, що вималювався ліворуч. Біля його кам’янистого підніжжя, що нагадувало приморські скелі, вода вирувала і пінилася. Зненацька виступ зник з очей. Береги понижчали. Дерев не стало. І Більбо побачив такий краєвид: перед ним широко розкинулася низина, густо помережана струмочками, які відділилися від ріки, – сотнями звивистих ручаїв, а де-не-де вода стояла у болотах і затонах, поцяткованих острівцями. І все ж посередині з неослабною силою котила хвилі могутня ріка. А ген удалині, ввігнавшись темною вершиною в розірвану хмару, бовваніла Гора! Її найближчих сусідок із північного сходу та спадистих відног не було видно. Вона здіймалася сама-самісінька і дивилася понад болотами на ліс. Самотня Гора! Більбо подолав довгу путь і багато пригод, аби побачити Гору, – а тепер її вигляд йому щонайменше не сподобався.
Підслухавши розмову плотарів і стуливши докупи уривки відомостей, які в ній проскочили, він швидко збагнув, як йому пощастило, що він узагалі побачив Гору – навіть іздалеку. Хай яке тоскне і прикре було його становище (не кажучи вже про стан бідолашних ґномів у діжках), Більбо виявився щасливішим, аніж гадав. Розмова точилася навколо торгівлі на водних шляхах і пожвавлення руху на ріці, відколи дороги зі Сходу до Морок-лісу знелюдніли чи взагалі зникли, – а ще навколо суперечок між озерними людьми й Лісовими ельфами щодо утримання Лісової та її берегів у належному стані. Ці землі дуже змінилися від тих часів, коли в Горі мешкали ґноми, – часів, які в пам’яті більшості людей стали тепер сивою давниною. Багато змінилося навіть за кілька останніх років – відтоді, як Ґандальф востаннє отримав звідси новини. Через великі повені та дощі ріка розлилася, раз чи двічі був землетрус (у цьому дехто був схильний звинувачувати дракона – згадували про нього переважно з прокляттям, зловісно киваючи у бік Гори). Болота і трясовини дедалі розросталися. Стежки зникли, і багато мандрівників, піших та кінних, котрі намагалися розшукати шляхи через болота, – зникло теж. Лісова дорога ельфів, якою, за порадою Беорна, скористалися ґноми, на східному краї лісу занепала; і тільки річка ще залишалася безпечним шляхом від окраїн Морок-лісу на півночі до передгірних рівнин, – до того ж її охороняв король Лісових ельфів.
Як бачите, Більбо натрапив на єдину на той час путню дорогу. Трусячись верхи на діжці, пан Торбин трохи заспокоївся б, якби дізнався, що вістки про їхнє становище вже докотилися до Ґандальфа і вельми його стривожили – та що він саме завершував інші свої справи (про них тут не йтиметься) і готувався вирушити на пошуки Торіна та його супутників. Але Більбо цього не знав.
Усе, що він знав, – це те, що ріка, здається, не матиме кінця-краю, що він голодний і що в нього паскудний нежить, а ще йому не подобалось, як Гора, наближаючись, ніби насуплюється й погрожує йому. Втім, згодом ріка повернула трохи південніше і Гора знову відступила, – а надвечір береги нарешті стали кам’янистими, ріка зібрала всі свої поплутані рукави в єдиний глибокий і стрімкий потік, – і плоти помчали з шаленою швидкістю.
Сонце вже сіло, коли Лісова, знову крутнувшись, повернула на схід і влилась у Довге Озеро. Обабіч широкого гирла здіймалися скелі, підніжжя яких було всіяне рінню. Довге Озеро! Більбо думав, що лише в морі буває стільки води. Озеро було таке велике, що його протилежний берег здавався далекою вузенькою смужкою, і таке довге, що його північного краю, оберненого до Гори, взагалі не було видно. Лише з мап Більбо знав, що вдалині, де вже мерехтять зорі Великого Воза, від міста Долу збігає річка Бистриця, наповнюючи вдвох із Лісовою Довге Озеро, на місці якого раніше, напевно, була велика і глибока скеляста долина. На південному боці озера води обох річок стрімко збігали високими водоспадами і мчали далі, поспішаючи до незнаних країв. У вечірній тиші шум водоспадів нагадував віддалений рев.