Вам знайомий Торінів стиль в особливо важливих випадках, тож далі я не цитуватиму, хоча промова його була набагато довшою. Безперечно, то був особливо важливий випадок, але Більбо взяла нетерплячка. На той час він також досить добре вивчив Торіна і розумів, до чого той хилить.
— Якщо ви маєте на увазі, що вам здається, ніби це мій фах – першим заходити в потайний хід, о Торіне Дубощите, сину Траїна, нехай ваша борода дедалі довшає, — відповів він гостро, — то скажіть про це коротко, та й по всьому! Звісно, я міг би відмовитися. Дотепер я визволив вас із двох халеп, про що аж ніяк не йшлося в угоді, – тож гадаю, що вже заслужив якусь винагороду. Втім, «до смерті три чисниці», як любив казати мій батько, і чомусь я певен, що не відмовлюся. Може, я вже став довіряти своїй фортуні більше, ніж за старих часів (він мав на увазі минулу весну, перед тим, як покинув рідний дім, але відтоді, здавалося, минули століття), проте хай там що, а я гадаю, що таки піду й зазирну туди одним оком – і спекаюся цього. А зараз – хто піде зі мною?
Він не сподівався, що йому відповість хор добровольців, тому й не був розчарований. Філі та Кілі почувалися явно незручно і переминалися з ноги на ногу, а інші навіть не приховували, що не бажають зголошуватися, – за винятком старого Баліна, дозорця, котрий устиг полюбити гобіта. Він сказав, що принаймні зайде досередини, а можливо, ще й подолає якийсь шмат дороги, готовий при потребі прийти на допомогу.
На виправдання ґномів можна сказати щонайбільше ось що: вони мали намір справді щедро заплатити Більбо за його послуги, вони привели його сюди, щоб він виконав замість них усю чорну роботу, і, звісно, не заперечували, аби бідолашний коротун виконав її самохіть, – але вони зробили б усе можливе, щоб уберегти його від неприємностей, якби він їх спіткав (як вони й вчинили у випадку з тролями на початку пригоди, іще не маючи якихось особливих причин бути йому вдячними). Так уже воно повелося: ґноми не є героями, – це обачний народець, який над усе ставить гроші; декотрі з них хитрі та зрадливі, й узагалі доволі неприємні, декотрі – навпаки, цілком порядні особи на кшталт Торіна та його Компанії, якщо не вимагати від них надто багато.
На блідий небосхил, затягнутий чорними хмарами, висипали зорі, коли гобіт прослизнув крізь зачаровані двері й почав прокрадатись углиб Гори. Іти було набагато легше, ніж він побоювався. То не був ані ґоблінський тунель, ані печера Лісових ельфів із грубо обтесаними стінами. То був коридор, який проклали ґноми, гідний їхнього багатства та майстерності: прямий, як стріла, з гладенькою підлогою і стінами, він вів під рівним і плавним ухилом кудись далеко – в чорноту, нагуслу внизу.
Через якийсь час Балін побажав Більбо успіху й зупинився там, звідки ще було видно бліді обриси дверей і, завдяки хитромудрій акустиці тунелю, було чути шелестливий шепіт ґномів десь за дверима. Тоді гобіт надів свого персня та, наляканий відлунням і тому більш ніж по-гобітськи дбаючи про те, щоб не шуміти, беззвучно покрався все нижче і нижче в темряву. Він тремтів од страху, але його маленьке личко було суворе і похмуре. Він уже доволі сильно відрізнявся від того гобіта, котрий давним-давно вибіг із Торбиного Кута без носовичка. Власне, носовичка в нього не було вже цілу вічність. Він намацав свій кинджал, затягнув пояс і рушив далі.
«Ось нарешті ти й на місці, Більбо Торбине, — казав він сам до себе. — Ти сам устряг у це того вечора, під час пам’ятної гостини, і тепер тобі доведеться самому виплутуватися й розплачуватися за це! Лишенько мені, яким дурнем я був, таким і лишився! — дорікала йому аж ніяк не туківська його половина. — Мені зовсім не потрібні скарби, які стереже дракон, – хай собі лишаються тут на віки вічні, аби мені тільки зараз прокинутись і виявити, що цей триклятущий тунель – передпокій моєї власної нори!»
Звісно, він не прокинувся, а натомість просувався все далі, доки від дверей навіть знаку не лишилося. Він був сам-один. Невдовзі йому здалося, що стає тепліше. «Чи воно справді щось світиться з глибини, звідки пашить жаром, чи мені лише ввижається?» – подумав він.
Але гобітові не ввижалося. Що далі він просувався вперед, то менше сумнівів у нього залишалось. То справді було червоне світло, що ставало дедалі яскравішим. До того ж у тунелі тепер, поза сумнівом, стало спекотно. Повз Більбо, підіймаючись угору, пролітали клуби пари, й він почав спливати потом. А ще в його вухах залунав якийсь шум, що пульсував так, наче то великий казан булькотів і танцював на вогні, а до того звуку домішувався гуркіт, подібний до муркотіння велетенського кота. Шум наростав, і в ньому вже безпомильно вгадувалося розкотисте хропіння якогось великого звіра – ніби він спить десь попереду, в глибині, де червоніє заграва.
Більбо зупинився. А коли рушив далі – це був найхоробріший учинок, на який він будь-коли зважувався. Моторошні речі, які трапилися потім, аж ніяк не можуть зрівнятись із цим. У тунелі він здобув справжню перемогу над самим собою, стоячи лицем до лиця з величезною небезпекою, що на нього чигала. В усякому разі після короткої затримки він таки рушив далі, й ви можете собі уявити, як він наближається до кінця тунелю, прочиняє такі самі двері, як і нагорі, й пропихає у щілину свою маленьку голівку. Перед ним відкривається гігантський льох чи підземна темниця стародавніх ґномів у самісінькому серці Гори. Темрява в підземеллі майже непроглядна, тому про розміри цієї темниці можна було тільки приблизно здогадуватись, але кам’яна підлога поблизу вся аж пашить вогненним жаром. Жаром Смоґа!
Він лежав там, величезний золотаво-червоний дракон, і міцно спав; із його пащі та ніздрів вихоплювалося рокотання і клуби диму, але полум’я дрімало в його утробі. Під його черевом, під усіма кінцівками та масивним складеним кільцями хвостом і взагалі скрізь довкола, по всій невидимій підлозі, лежали незліченні купи коштовностей, золотих виробів і просто золота у зливках, самоцвітів і клейнодів, а срібло виблискувало багрянцем у червонястому світлі.
Смоґ лежав, склавши крила, ніби велетенський кажан, трохи відкинувшись на один бік, так що гобіт міг бачити його довге білясте черево, в яке вкарбувалися самоцвіти і золото – від довгого лежання на такому багатому ложі. Позад нього неясно проступали розвішані на стінах кольчуги та шоломи, сокири, мечі, списи, а ще рядами стояли великі глеки та горщики, повні скарбів, про які можна було тільки здогадуватися.
Сказати, що у Більбо перехопило подих, – це не сказати нічого. Відколи люди переінакшили мову, якої навчилися від ельфів у ті часи, коли все на світі було чудесним, уже не залишилося слів, щоб передати його почуття. Більбо й раніше чув оповіді та пісні про драконів і про їхні скарби, але блиск, пишнота, спокусливість таких багатств були йому незнані. Його серце перейнялося зачаруванням та ґномівського захланністю – і він заціпеніло споглядав, майже забувши про страхітливого стража, золото без ціни й без ліку.
Здавалося, це споглядання тривало століттями, і раптом, майже всупереч власній волі, він відділився від затінених дверей і прокрався до золотих розсипів. Над його головою височів сплячий дракон, навіть уві сні становлячи страшну загрозу. Більбо схопив велику чашу з двома ручками, таку важку, що він ледве її підняв, і кинув зляканий погляд угору. Смоґ поворухнув крилом, випустив кіготь, рокотання його храпу змінило тон.
І тоді Більбо кинувся навтьоки. Але дракон не прокинувся – ще ні, – лише занурився в інші сни, сповнені жадоби та сваволі, розлігшись на награбованому добрі, тимчасом як маленький гобіт намагався втекти довгим тунелем, насилу пересуваючи ноги. Всю дорогу серце його калатало, ноги тремтіли, ніби від лихоманки, але він усе одно стискав чашу, а його головною думкою було: «Я впорався! Тепер вони побачать! То значить “схожий радше на бакалійника, ніж на зломщика”? Ну, про це вже довіку ніхто й словом не прохопиться!»