Верховний Ґоблін моторошно завив од люті, коли побачив меча, й усі його вояки заскреготіли зубами, загрюкали щитами і затупали ногами. Вони відразу впізнали цей меч. Свого часу ним було вбито сотні ґоблінів, коли світлі ельфи Ґондоліна переслідували їх серед пагорбів чи билися з ними під мурами свого міста. Ельфи нарекли його Оркріст — тобто Ґобліносік, але ґобліни називали його просто — Кусач. Вони ненавиділи його, а ще дужче — тих, кому він служив.
— Убивці ґоблінів і друзі ельфів! — загорлав Верховний Ґоблін.
— Шмагайте їх! Бийте! Кусайте! Гризіть! Киньте їх до темних ям, повних гадюк, і нехай вони вже ніколи не побачать світла! — Він був такий розлючений, що зірвався з місця і, роззявивши пащеку, кинувся до Торіна.
Раптом тієї ж миті світло у ґроті згасло, і велике вогнище — пшик! — погасло теж, випустивши просто у стелю стовп блакитного розжареного диму, що розсипався над головами ґоблінів дошкульними білими іскрами.
Крики та схлипування, бурмотіння та бубоніння, гарчання, харчання та прокльони, писк і вереск, які здійнялись услід за цим, були невимовні. Кількасот диких котів і вовків, разом повільно підсмажуваних живцем, не могли б і близько зрівнятися з цим. Іскри пропалювали ґоблінам шкіру, а дим, що тепер спустився з-під стелі, настільки згустив повітря, що воно стало непроникним навіть для ґоблінських очей. Невдовзі вони попадали один на одного і покотилися клубками по долівці, кусаючись, брикаючись і б’ючись так, ніби вони всі подуріли.
Зненацька де не взявся і спалахнув сам собою меч. Більбо бачив, як він наскрізь протяв Верховного Ґобліна, ошелешено застиглого в розпалі люті. Він упав замертво, а ґобліни-вояки кинулися від меча врозтіч, наповнивши темряву вереском. Меч повернувся до піхов.
— Хутко за мною! — пролунав спокійний суворий голос, і, перш ніж Більбо збагнув, що трапилося, він уже знову підтюпцем дріботів темними переходами вниз у хвості вервечки, а позаду дедалі слабше долинали крики з ґоблінської зали. Якесь слабке світло вело їх уперед.
— Швидше, швидше! — підганяв голос. — Зараз знову запалять смолоскипи.
— Одну хвилинку! — озвався Дорі, достойний ґном, котрий трюхикав у хвості другим після Більбо.
Він допоміг гобітові, наскільки це дозволяли зв’язані руки, залізти собі на спину, а тоді всі вони кинулися бігти, брязкаючи ланцюгами і раз у раз перечіпаючись, бо не могли балансувати руками. Але невдовзі всі зупинились — опинившись, напевно, в самому серці гори.
І тоді Ґандальф засвітив свою патерицю. Звісно ж, то був Ґандальф, але раніше вони надто поспішали, щоб розпитувати його, як він до них потрапив. Він знову видобув меча, і той знову сам собою спалахнув у темряві. Коли довкола були ґобліни, меч запалав од гніву, а тепер він загорівся яскравим блакитним вогнем, ніби задоволений, що вбив великого підземного володаря. Мечеві було неважко миттю порозрубувати ґоблінські ланцюги і звільнити в’язнів. Цей меч звався Ґламдрінґ, тобто Ворогобоєць, якщо ви пригадуєте. Ґобліни називали його Сікач і ненавиділи ще дужче, ніж Кусача. Оркріста теж було врятовано — адже Ґандальф прихопив зі собою і його, вирвавши з рук в одного нажаханого вартового. Загалом, Ґандальф устигав подумати багато про що — й міг зробити хоч і не геть усе, але таки чимало для друзів, котрі потрапили у безвихідь.
— Усі тут? — запитав він, із поклоном простягаючи Торінові його меча. — Нумо порахуймося: один — це Торін, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять… — а де ж Філі та Кілі? Ага, ось вони! Дванадцять, тринадцять… — а ось і пан Торбин: чотирнадцять! Ну-ну! Могло бути й гірше, хоча, з іншого боку, могло бути й набагато краще. Ні поні, ні харчів, і достеменно не відомо, де ми, а позаду — орди розлючених ґоблінів! Уперед!
І вони рушили вперед. Ґандальф мав цілковиту рацію: далеко позаду, з переходів, які вони щойно проминули, до них долинули шум і моторошні крики ґоблінів. Це змусило їх бігти ще швидше, а оскільки бідолашний Більбо ніяк не міг устигнути за всіма — бо ж ґноми, скажу я вам, можуть, коли треба, мчати скаженою риссю, — вони взялися по черзі нести його на спині.
Проте ґобліни рухалися швидше за ґномів, а крім того, вони знали дорогу краще (бо самі ж і поробили проходи) і були шалено розлючені, тож ґноми, хоч як силкувались утекти, чули крики та виття все ближче і ближче. Незабаром їм стало чути навіть тупотіння ґоблінських ніг, багатьох-багатьох ніг, — здавалось, уже за останнім поворотом. Позаду, в тунелі, яким вони бігли, замиготіли червоні смолоскипи. А ґноми ж уже смертельно потомилися.
— Навіщо, ох навіщо я покинув мою гобітську нірку? — скаржився бідолашний пан Торбин, підстрибуючи на спині у Бомбура.
— Навіщо, ох навіщо я взяв нещасного маленького гобіта на полювання за скарбами? — бідкався горопашний Бомбур, який був огрядний, перехилявся вперед і спливав потом, що скрапував із кінчика його носа, від шаленого бігу та переляку.
На той час Ґандальф відстав, і Торін — теж. Вони завернули за гострий ріг.
— За поворот! — закричав чарівник. — Меча з піхов, Торіне!
Нічого іншого їм і не лишалось — але як це не сподобалося ґоблінам! Вони на повному ходу вискочили з-за рогу, лементуючи на все горло, — і напоролися на Ґобліносіка та Ворогобойця, які світилися яскравим холодним сяйвом просто перед їхніми виряченими від подиву очима. Ті, що бігли попереду, впустили смолоскипи і ще встигли скрикнути, перш ніж їх було вбито. Ті, що бігли за ними, кричали довше й відскакували, наштовхуючись на тих, хто біг позаду.
— Сікач і Кусач! — верещали вони, і незабаром серед ґоблінів запанувало цілковите сум’яття, а більшість із них посунули назад тим самим шляхом, яким прибігли.
Минуло чимало часу, доки бодай один ґоблін наважився зазирнути за ріг. На той момент ґноми вже встигли відійти далеко-далеко, заглибившись у темні тунелі ґоблінського королівства. Виявивши це, ґобліни загасили смолоскипи, повзували м’які капці й вибрали з-поміж себе найпрудкіших бігунів із найтоншим слухом і найгострішим зором. Ті помчали вперед, у пітьму — швидко, мов тхори, і зчиняючи не більше шуму, ніж кажани.
Ось чому ні Більбо, ні ґноми, ні навіть Ґандальф не почули, як вони наблизились. І не побачили їх. Але ґобліни, тихо підбігши ззаду, бачили всіх, бо Ґандальфова патериця розсіювала слабке світло, допомагаючи ґномам просуватись уперед.
Зовсім несподівано Дорі, який тепер знову ніс Більбо на спині, хтось ухопив у темряві за ногу. Він скрикнув і впав, а гобіт скотився з його плечей у чорноту, вдарився головою об гострий камінь і знепритомнів.
V. Загадки в темряві
Коли Більбо розплющив очі, він завагався, чи він їх розплющив, чи ні, — бо ж було темно хоч в око стрель. Біля себе він не бачив ані душі. Тільки уявіть його переляк! Він не міг нічого ні чути, ні бачити і не міг нічого намацати, крім кам’яної долівки.
Дуже поволі він став навкарачки і поліз, поки не торкнувся стіни тунелю, проте ніде не міг знайти нічого — нічогісінько: ані сліду ґоблінів, ані сліду ґномів. У голові йому паморочилося, він навіть не був певен, у який бік вони бігли, перш ніж він упав. Зорієнтувавшись, як міг, він досить довго рачкував в обраному напрямку, аж раптом його рука намацала крихітний перстеник із холодного металу, що лежав на долівці тунелю. То був поворотний пункт у його долі, та він про це ще не знав. Якось навіть не замислюючись, він поклав перстеника до кишені, — адже зараз він йому ледве чи знадобився би. Пролізши ще трохи, Більбо сів на холодну долівку і довго нарікав на своє нещастя. Він уявляв собі власноруч підсмажену в рідній кухні яєчню з копченою свинячою грудинкою — бо нутром відчував, що саме час трохи попоїсти, — але це тільки робило його ще нещаснішим.
Він не міг ані придумати, що робити далі, ані второпати, що з ним трапилося, і чому він відстав, і чому, якщо він відстав, ґобліни не схопили його, і навіть чому в нього така важка голова. А причиною було те, що він довго пролежав без руху в темному кутку, без тями і ніким не помічений.