— Час! Час!
Більбо врятувала проста випадковість. Бо саме це, звісно, й було розгадкою.
Ґолума спіткало ще одне розчарування, і тепер він розлютився, а до того ж втомився від гри. Це викликало в нього справді сильний голод. Цього разу він не повернувся до човника, а присів у темряві поруч із Більбо. Через це гобіт почувався страшенно незручно і геть розгубився.
— Він мус-сить с-спитати нас-с, мій дорогес-сенький, звіс-сно, звіс-сно, звіс-с-сно. Вос-станнє с-спитати ще про щос-сь, звіс-сно, звіс-сно, — засичав Ґолум.
Але Більбо просто не міг придумати жодного питання, сидячи поруч із бридким, мокрим і холодним створінням, яке раз у раз лапало його й обмацувало. Гобіт пошкріб за вухом, ущипнув себе, та не зміг придумати анічогісінько.
— С-спитай нас-с! С-спитай нас-с! — сичав Ґолум.
Більбо знов ущипнув себе і поляскав по собі зусібіч, потому вхопився за свій кинджальчик і навіть понишпорив другою рукою в кишені. І тут він знайшов перстеника, якого підібрав у тунелі та про який геть забув.
— Що у мене в кишені? — промовив він уголос.
Він сказав це сам до себе, але Ґолум подумав, що то загадка, і страшенно спантеличився.
— Нечес-сно! Нечес-с-сно! — засичав він. — Це нечес-сно, мій дорогес-сенький, дійс-сно, питати нас-с, що в нього в його пас-скудній киш-ш-шеньці.
Більбо збагнув, що трапилось, і не придумав нічого кращого, як наполягти на своєму питанні:
— Що у мене в кишені? — повторив він голосніше.
— С-с-с-с-с, — сичав Ґолум. — Він мус-сить дати нам три с-спроби, мій дорогес-сенький, три с-с-спроби.
— Гаразд! Ну ж, відгадуй! — погодився Більбо.
— Руки! — видихнув Ґолум.
— Неправильно, — сказав Більбо (йому пощастило, бо він щойно витягнув руки з кишень). — Друга спроба.
— С-с-с-с-с, — сичав Ґолум, спантеличений як ніколи. Він згадав усі предмети, які тримав у своїх власних кишенях: риб’ячі кістки, зуби ґоблінів, мокрі мушлі, шматочок кажанячого крила, гострий камінь, аби гострити собі ікла, та іншу гидоту. Він силкувався згадати, що тримають у кишенях інші.
— Ніж-ж! — прошипів він нарешті.
— Неправильно! — відказав Більбо, який не так давно загубив свого ножа. — Остання спроба!
Тепер Ґолум був у набагато прикрішому становищі, ніж тоді, коли Більбо загадав йому «яєчну» загадку. Він сичав, бубонів, розхитувався взад і вперед, ляскав задніми лапами по долівці, звивався та корчився, проте ніяк не наважувався використати останню спробу.
— Ну ж бо, ну! — квапив Більбо. — Я чекаю!
Він прагнув, аби це прозвучало сміливо та бадьоро, проте зовсім не мав певності, чим закінчиться гра, незалежно від того, чи здогадається Ґолум, чи ні.
— Час закінчився! — сказав він.
— Мотузка або нічого! — вереснув Ґолум, що було з його боку не зовсім чесно — видати дві відгадки за один раз.
— Двічі неправильно! — вигукнув Більбо з величезним полегшенням, схопився на ноги, притулився спиною до найближчої стіни і видобув свого кинджальчика.
Звісно, він знав, що гра в загадки — священна й сягає сивої давнини і що навіть злі тварюки бояться шахраювати, граючи в неї. Проте він відчував, що не можна довіряти цьому слизькому створінню, — у скруті воно ледве чи дотримає своєї обіцянки. Будь-яка відмовка дозволила б йому викрутитися. Та й, зрештою, останнє питання — це не хитромудра загадка, як вимагають стародавні правила.
Ну та принаймні Ґолум не напав на нього відразу. Йому було видно кинджал у руці Більбо. Він сидів тихо, тремтячи і щось шепочучи. Нарешті Більбо не витримав.
— Ну? — спитав він. — Як щодо твоєї обіцянки? Мені треба йти. Ти мусиш показати мені шлях.
— Що, ми так домовлялис-ся, дорогес-сенький? Показати пас-скудному маленькому Торбинові ш-шлях до виходу? Дійс-сно, дійс-сно. Але що у нього в киш-шеньці, га? Не мотузка, дорогес-сенький, проте й не нічого. Що ж с-с-саме, ґолум?!
— Не твоє діло, — відрубав Більбо. — Обіцянка є обіцянка.
— Хай йому вс-сячина, який він нетерплячий, дорогес-сенький, — просичав Ґолум. — Але йому с-слід зачекати, дійс-сно с-слід. Ми не можемо підніматис-ся тунелями з таким пос-спіхом. С-сперщу ми мус-симо захопити дещо зі с-собою, звіс-сно ж, дещо корис-с-сне для нас-с.
— Ну то поквапся! — звелів Більбо, з полегшенням думаючи, що Ґолум забереться геть.
Він гадав, що це просто відмовка і що Ґолум не збирається повертатися назад. Бо про що ж говорив Ґолум? Яку таку корисну річ він міг приховувати на темному озері? Втім, Більбо помилився. Ґолум таки збирався повернутися. Бо зараз він розлютився і зголоднів. До того ж він був жалюгідним злим створінням і в нього виник план.
Недалеко звідти лежав його острівець, про який Більбо нічого не знав і де Ґолум тримав у схованці кілька нікчемних дрібничок і одну дуже гарну річ, дуже гарну, пречудесну. У нього був перстень, золотий перстень, коштовний перстень.
— Мій подаруночок на день народження! — шепотів він собі під ніс, як це часто траплялося з ним нескінченними темними днями. — Ос-сь що нам дійс-сно потрібно, ос-сь що!
Перстень був потрібен йому, тому що то був перстень всевладдя, а до того ж, якщо ви надінете його на палець, то станете невидимими: вас можна буде побачити лише при яскравому сонячному світлі, та й то не вас самих, а лише вашу тінь, хистку і невиразну.
— Мій подаруночок на день народження! Він дістався мені в мій день народження, мій дорогесенький», — так Ґолум завжди казав сам собі. Проте хтозна, як насправді йому дістався цей подарунок багато століть тому, за давніх часів, коли на світі було багато таких перснів. Можливо, навіть сам Майстер, Володар Перстенів, не зміг би цього пояснити. Спершу Ґолум постійно носив перстень, потім йому набридло і він став тримати його в капшучку на шиї, доки не натер собі садно, а тепер він зазвичай тримав перстень у ямці між камінням на своєму острівці й раз у раз навідувався туди, щоб помилуватися ним. І все одно Ґолум часом надівав його — коли ставала геть нестерпною розлука з перснем або коли був дуже-дуже голодним і йому набридала риба. Тоді він скрадався темними переходами, шукаючи ґоблінів, котрі відбилися від своїх. Він міг навіть ризикнути і забрести в місця, де горіли смолоскипи, змушуючи його очі мружитися від пекучого болю, — адже він був тоді у безпеці. О, так, у цілковитій безпеці! Ніхто його не бачив, ніхто не помічав, доки він не стискав пальцями горлянку своїй жертві. Лише кілька годин тому він надівав перстень і впіймав тоді маленьке бешкетне ґобліненя. Як воно пищало! Від нього ще залишилася кісточка чи дві, щоб погризти, але Ґолумові хотілося чогось м’якшого.
— Звіс-сно ж, це цілком безпечно, — просичав він собі під ніс. — Він не бачитиме нас-с, адже так, мій дорогес-сенький? Це яс-сно. Він не бачитиме нас-с, і його пас-скудний кинджальчик не с-стане йому в пригоді, с-саме так.
Ось що крутилось у його мізерних зіпсованих мізках, коли він зненацька ковзнув повз Більбо, вскочив у човника і зник у темряві. Більбо думав, що бачить його востаннє. Проте він трохи зачекав, бо й гадки не мав, як самому знайти вихід.
І раптом він почув пронизливий лемент. У нього аж мороз пішов поза спиною. Це Ґолум лаявся і вив десь у мороці, не дуже далеко, судячи зі звуків. Він був на своєму острівці, грібся там і сям, нишпорив і порпався, — та все даремно.
— Де він подівс-ся? Де він подівс-ся? — чув Більбо його скімлення.
— Він загубивс-ся, мій дорогес-сенький, загубивс-ся, загубивс-с-ся! Хай тобі біс-с, щоб ти скис-с, дорогес-с-сенький мій загубивс-ся!
— У чому річ? — гукнув Більбо. — Що ти загубив?
— Йому не с-слід нас-с питати, — вереснув Ґолум. — Не його це діло, ні-ні, ґолум! Він загубивс-ся, ґолум, ґолум, ґолум!
— Але я теж загубився, — кричав Більбо, — і хочу знайтись. Я ж виграв, і ти обіцяв. Ану ходи сюди! Ходи сюди і виведи мене звідси, а потім шукай собі далі! — Хай яким нещасним здавався Ґолум, у серці Більбо не знаходилося для нього щирого жалю: у нього було відчуття, що те, чого Ґолум так гаряче прагне, ледве чи може бути чимось добрим. — Ходи сюди! — волав гобіт.