Перемогу було закріплено до настання ночі, але коли Більбо повернувся до табору, гонитва ще тривала й у долині залишалися переважно важкопоранені.
— А де орли? — спитав він Ґандальфа ввечері, лежачи під кількома теплими ковдрами.
— Деякі беруть участь у погоні, — відповів йому чарівник, — але більшість повернулись до їхніх гнізд. Вони не захотіли лишатися тут і відлетіли на світанку. Даїн увінчав їхнього повелителя золотою короною та присягнув йому у вічній дружбі.
— Шкода… Тобто шкода, що вони полетіли, — мені б хотілося побачити їх іще, — пробелькотів Більбо сонним голосом. — Може, я зустріну їх дорогою додому? Сподіваюся, мені вже скоро можна буде вирушити додому?
— Коли забажаєш, — відказав чарівник.
Втім, минуло кілька днів, перш ніж Більбо справді вирядився в путь. Спершу поховали Торіна — глибоко під Горою, а Бард поклав йому на груди Дорог-камінь.
— Хай камінь лежить тут, доки стоїть Гора! — промовив він. — І хай принесе він щасливу долю всьому його народові, який житиме тут опісля!
Король ельфів поклав на його могилу Оркріст, ельфійський меч, відібраний у Торіна в полоні. У піснях співають, що меч завжди світився в темряві, коли наближалися вороги, і тому твердиню ґномів годі було захопити зненацька. Тепер тут оселився Даїн, син Наїна, і саме він став Королем під Горою, а згодом до його престолу у стародавніх чертогах зійшлося чимало інших ґномів. З дванадцятьох супутників Торіна живими залишилося десятеро. Філі та Кілі полягли, прикриваючи його щитами й тілами, адже він доводився старшим братом їхній матері. Усі інші лишилися з Даїном, бо він щедро ділився своїми багатствами.
Звісно, тепер і мови не було про те, щоби розділити скарб, як планувалося, порівну між Баліном і Дваліном, Дорі, Норі й Орі, Оїном і Ґлоїном, Біфуром, Бофуром і Бомбуром — та Більбо. І все ж чотирнадцяту частку всього срібла і золота, у зливках і різноманітних виробах, віддали Бардові, бо Даїн сказав:
— Ми шануємо договір, який уклав покійний, адже він тепер володіє Дорог-каменем.
Навіть чотирнадцята частка — то було величезне багатство, більше, ніж скарби багатьох смертних королів. З цієї частки Бард відіслав чимало золота Правителеві міста Озерного і щедро винагородив своїх друзів і прибічників. Королеві ельфів він подарував смарагдове кольє Ґіріона — свою найулюбленішу спадкову коштовність, яку йому повернув Даїн.
Більбо він сказав:
— Ці скарби такі ж твої, як і мої, хоча старого договору годі дотримати — так багато народу брало участь у їхньому здобутті та обороні. Але навіть хоч ти й волів відмовитися від своїх претензій, я не хотів би, щоб справдилися слова Торіна, в яких він розкаявся: що ми, мовляв, дамо тобі якусь мізерію. Я хочу винагородити тебе найщедріше з-поміж усіх.
— Дуже мило з твого боку, — відказав Більбо. — Але мені й справді так легше. Навіть не уявляю, як би я доправив усе це багатство додому без війни та кровопролиття! І не уявляю, що б робив із ним удома. Я певен: краще його залишити у твоїх руках.
Урешті-решт гобіт погодився взяти лише дві маленькі скриньки, одну — зі сріблом, другу — зі золотом, — аби їх міг перевезти сильний поні.
— Тут саме стільки, щоб я зміг дати цьому раду, — сказав він.
Нарешті настав час прощатися з друзями.
— Прощавай, Баліне! — гукнув він. — Прощавай, Дваліне! Прощавайте, Дорі, Норі, Орі, Оїне, Ґлоїне, Біфуре, Бофуре та Бомбуре! Хай ваші бороди ніколи не тоншають!
А повернувшись до Гори, він додав:
— Прощавай, Торіне Дубощите! І Філі, й Кілі! Хай пам’ять про вас ніколи не потьмяніє!
І ґноми низько вклонилися йому, вишикувавшись перед брамою, але слова застрягли їм у горлі.
— До побачення, і щасти тобі, куди б ти не рушив! — вимовив нарешті Балін. — Якщо навідаєшся до нас, коли наші чертоги знову почепурнішають, — ну й бучну ж учту ми утнемо!
— Якщо колись проходитимете повз мій дім, — відказав Більбо, — заходьте без стуку! Чай — о четвертій, але ласкаво прошу в будь-який час!
І він відвернувся.
Ельфійське військо рушило назад до лісу, і хоча його лави й прикро порідшали, проте багато хто радів, адже північний світ тепер повеселішав — уперше за багато літ. Дракон мертвий, ґоблінів переможено, і серця ельфів усупереч зимі линули назустріч радісній весні.
Ґандальф і Більбо їхали верхи вслід за Королем ельфів, а поряд із ними крокував Беорн, знов у людській подобі, — цілу дорогу він голосно співав і сміявся. Так вони наблизилися до узграниччя Морок-лісу, на північ від того місця, де з нього витікає річка Лісова. Тут вони влаштували привал, бо чарівник і Більбо не схотіли заходити до лісу, хоча король і запрошував їх трохи погостювати в його палаці. Вони мали намір обійти ліс із півночі й попрямувати далі пусткою, що лежить поміж ним і Сірими Горами. То був довгий і безрадісний шлях, але тепер, коли ґоблінів розбито, він здавався їм безпечнішим, аніж страхітливі лісові стежки. Та й Беорн ішов із ними.
— Прощавай, о Королю ельфів! — промовив Ґандальф. — Хай буде веселим твій зелений ліс, доки світ іще юний! І хай веселим буде твій народ!
— Прощавай, о Ґандальфе! — відказав король. — Бажаю тобі й надалі з’являтися там, де тебе найбільше потребують і найменше очікують! Що частіше ти з’являтимешся в моїх палатах, то приємніше мені буде!
— Прошу вас, — почав Більбо, затинаючись і переминаючись із ноги на ногу, — прийняти цей дарунок! — І він простягнув королю оздоблене сріблом намисто з перлин, яке підніс йому на прощання Даїн.
— Чим же я заслужив такий дар, о гобіте? — здивувався король.
— Ну, е-е, я думав, знаєте, — пробелькотів Більбо, ще більше ніяковіючи, — що треба, е-е-е, якось віддячити вам за вашу, е-е-е, гостинність. Я маю на увазі, що і зломщикам властиве почуття вдячності. Я випив чимало вашого вина і з’їв чимало вашого хліба…
— Я приймаю твій дар, о Більбо Ясновельможний! — відказав король серйозно. — І нарікаю тебе другом ельфів та благословляю. Хай твоя тінь ніколи не коротшає — інакше красти буде надто легко! Прощавай!
І ельфи повернули до лісу, а Більбо розпочав довгу дорогу додому.
Він зустрів на своєму шляху чимало труднощів і пригод. Дикий Край лишався Диким Краєм, і в ньому, крім ґоблінів, водилося чимало іншої погані, але Більбо цього разу добре охороняли і вели правильною дорогою — з ним ішов Ґандальф, а великий шмат путі — й Беорн, тож йому вже не загрожувала серйозна небезпека. Принаймні до середини зими вони обігнули ліс і досягли Беорнової оселі — й Ґандальф з Більбо зосталися там на гостину. На Різдвян повеселилися від душі: з усіх усюд на учту до Беорна зійшлися люди. Ґоблінів в Імлистих Горах лишилося тепер мало, та й ті були залякані й поховались у щонайглибших норах, а варґи зовсім зникли з лісів, тож люди вирушали в далеку путь без остраху Беорн згодом став справжнім можновладцем у тих краях і володарював на розлогих теренах між горами та лісом, — і подейкують, що впродовж багатьох поколінь його нащадки вміли обертатися на ведмедів: деякі були похмурі та недобрі, але більшість із них нагадували вдачею Беорна, хоча були й не такі рославі та дужі. При них із Імлистих Гір вигнали останніх ґоблінів, і на узграниччях Дикого Краю запанував мир.
Настала весна — і весна просто чудова, було тепло, і яскраво світило сонце, коли Більбо та Ґандальф нарешті розпрощалися з Беорном, — і, хоча Більбо тужив за домом, він залишав цю гостинну оселю з жалем, бо навесні квіти у Беорнових садках були не менш чудесними, ніж у розпал літа.
Нарешті, подолавши довгий шлях, вони досягли того самого перевалу, де їх колись захопили в полон ґобліни. Але тепер мандрівники зійшли на найбільшу висоту рано-вранці й, озирнувшись назад, побачили безмежні простори, осяяні білим сонцем. Там, позаду, лежав Морок-ліс, удалині блакитний, а біля ближнього краю навіть навесні темно-зелений. Ген-ген на обрії височіла Самотня Гора. На її вершині поблискував іще не розталий сніг.