Зупинився.
– Хоч би одному алхіміку в пику плюнути, – прошепотів недобре.
– То спробуй, – почув тихий шепіт у правому вусі.
Ілії здалося – дах їде.
– Занадто захопився… – буркнув, згадуючи тоненький томик «Алхіміка», дивного дідугана, свої несподівані пристрасті.
Потягся до вуха… У вусі пролунало тихе настійливе прохання:
– Не тривож мене!
Ілія відчув, як всередині розквітає яскрава квітка жаху: мало йому скривджених нирок і підшлункової, тепер і голівці ва-ва. Тихо пішов до дзеркала, роздивлявся власне вухо.
– Тільки не казати… Нікому не казати, що зі мною розмовляє власне вухо.
У правому вусі хтось ледь чутно зітхнув.
– Добре, – сказав. – Давай знайомитися…
– Що?! – і волосся дибки.
– Тільки пообіцяй вислухати мене до кінця. Не нашкодити мені перш, ніж скажу: «Все! Більше аргументів на власний захист у мене немає».
– Обіцяю… – захрип. Нічого не розумів, хвилювався, цікавість придушила страх. А-а-а… Божевілля – то так цікаво.
Роззирнувся нервово, наче за метр на килимі мав матеріалізуватися джин з арабських казок. Натомість почув черговий наказ у правому вусі.
– Візьми жмутик чистої вати, обережно приклади до вуха. Та тільки не сунь усередину!
Чого-чого, а вати в небагатому домі хворобливого Ілії вистачало. Навіть порадувався: хронічне нездоров’я полегшувало хоч якісь завдання. Приклав до вуха білий жмутик. Прислухався.
– Чудово! – почув усе той же тихий голос. – Тепер поклади вату перед собою на стіл. Поговоримо…
Ватка лягла на стільницю. Ілія очікував побачити щось надприродне, виняткове і надзвичайне, всесильне і моторошне. Чи взагалі не уздріти нічого і від того вжахнутися ще більше. Та на білій ватці, як на небесній хмаринці, крутився мізерний (з манну крупинку розміром), чорний, як ніч, тарган. Активно сіпав лапками і цілком розбірливо вимовляв:
– Ну? І чого ти роззявив рота? Ти ж цивілізована людина, Іліє!
– Ти… Як ти потрапив у моє вухо?! – обурився хлопець.
– Там мій дім, – відповів тарган. – Якби не моя надмірна балакучість – ти до смерті не знав би.
Ілія гидливо скривився, потягся до таргана – яка мерзота!
– Ти обіцяв! – тарган миттєво перескочив на край хмаринки. – До того ж… Я піклуюся не тільки про себе. І про твоє праве вухо. Там завжди чисто. Я вкладаю у це серце…
– Серце?!. – Ілія геть розгубився. – Ти говориш… Так! Ти розмовляєш. І говориш про серце. Може, у тебе і ім’я є? Ти… один живеш у моєму вусі чи вас там… багато?
Тарган розсміявся тихо і сумно.
– Горе. Мене звати Горе. Я живу у твоєму вусі один. Причому дуже шкодую… І про те, що живу. І про те, що самотній…
– Горе? Що за дивне ім’я? – Ілія забув про гидливість. З цікавістю роздивлявся мікроскопічне створіння. Ніколи раніше не бачив таких маленьких чорних тарганів.
– Що ж тут дивного? Людям завжди хотілося, щоб горе було непомітним і безпомічним. З іншого боку… Геть непогано мати горе за радника.
– А ти не простий…
– Я – це ти, – сказав Горе. – Такий же беззахисний і кволий на вигляд. От ти побачив мене і в першу ж мить захотів розчавити. Проте ми все ще розмовляємо. Так і тебе… Комусь захочеться розтерти тебе на порох, а тобі треба викрутитися і вижити. І досягнути мети.
Ілія захитав головою.
– Нема… У мене немає мети, – сказав майже правду, бо мрії про замок здавалися настільки примарними: навіть із тарганом ділитися сором.
Горе пересів на середину ватки, ближче до Ілії, кумедно закрутив голівкою.
– Я міг би давати тобі уроки, – пробурмотів стурбовано, наче відсутність мети у Ілії засмутила його вкрай. – І допоміг би віднайти ціль.
Остання сентенція розвеселила хлопця.
– Чого ти можеш навчити мене?
– Жити за законами природи…
– Маячня!
– А ще… Ми могли б… відвідати алхіміка, – сказав тарган, і до Ілії повернулося відчуття неймовірності всього, що відбувалося.
– Ти знаєш, де живе алхімік?
– Звичайно.
– Де?! – розбурхався.
– На півдні Франції.
– Де саме?!
Тарган смішно дриґнув лапками.
– Все, – мовив. – Я дуже втомився. Щоб ти мене почув, доводиться горлати… Віднеси мене у мій дім. Продовжимо… невдовзі.
– Ні! Спочатку скажи! – Ілія підхопив ватку з Горем, підніс до очей. Та бачив інше: алхімік, філософський камінь, еліксир безсмертя… Ціль?…
– Не сперечайся, дурнику! Радій, що я у тебе є, – відповів тарган сердито. – Чим ближче до природи, тим маєш більше шансів вижити.
Ілія раптом злякався. Горе міг зникнути так же таємничо і незбагненно, як і з’явився. Міг не обмовитися про алхіміка. Міг взагалі не розмовляти із ним… Обережно підніс ватку до правого вуха, щосили намагався відчути присутність таргана у вушній раковині, та Горе, певно, був дуже акуратним житцем – Ілія не розчув і натяку на рух.
– Горе… ти там? – запитав напружено.
– …Урок перший, – почув, ніби розмова не уривалася. – Будь-яке спілкування – угода, яку ти повинен укласти якомога вигідніше для себе. От ми… Поспілкувалися з тобою, і тепер я живу у твоєму вусі легально. Я виграв цю угоду.
– Значить, я програв?
– Чому ж? Тепер ти маєш учителя. Знаєш, де живе алхімік, і отримаєш хоч тимчасову, але мету. Навіщо мені брехати? Брехня і хитрість – різні речі.
Горе затих. Ілія сидів біля столу, дивився на жмутик білої вати, та бачив височенний непорушний замок, який обов’язково стане біля теплого моря, коли він знайде алхіміка і дізнається все про золото і безсмертя.
– І краще б йому не пручатися, – прошепотів хижо. – Уб’ю…
У правому вусі скептично усміхнувся чорний тарган. Зітхнув, влаштувався зручніше. «Хочу побачити її знову», – подумав сумно.
– Урок номер два, – сказав. – Став перед собою реальні цілі.
Горе вимовив це надто тихо. Ілії здалося: то його власна думка.
Вийти з дому важче, ніж здолати кілометри шляху. Ілія глянув на годинник – до повернення мами з роботи лишалося вісім годин. «Устигну зникнути!» – подумав, кинувся збиратися в путь. Віднайшов невеличкий рюкзак, спробував утиснути в нього теплі речі. Ніяк! Витяг з-під маминого ліжка стару шкіряну валізу, підняв її порожню, уявив, що доведеться тягнути повну, аж вереск-нув від відчаю. Слабкі руки наперед відмовлялися…
За кілька годин безпорадної метушні упав у плетене крісло, задумався. Мама, звичайно, засмутиться… Повернеться додому, увійде у порожній дім і… Ні! Не можна зникати. Але і признаватися – нізащо. Треба… щось придумати. Не брехню. Хитрість. Що, приміром, хоче відвідати… шкільного товариша. Януша. У першому класі сиділи за однією партою, потім Януш з батьками переїхав у Хелм… А кілька місяців тому перетнулися у «Фейсбуці».
Повеселішав. Мама і підкаже, що краще з собою взяти. А теплий одяг за собою не потягне. Південь Франції – не північ Польщі.
Коли увечері втомлена мама повернулася додому, Ілія зустрів її надто схвильовано і геть нічого не міг з цим вдіяти. Вихлюпнув про стіни, що змучили його, про необхідність вдихнути свіжого повітря…
– До Януша у Хелм з’їжджу, – приголомшив. – На кілька днів.
Мама не виказала тривоги. Усміхнулася – давно час знайти у житті хоча б одного товариша. Заходилася збирати синові валізу, та Ілія навідріз відмовився: навіщо стільки?! І тоді мама витягла з антресолей великий брезентовий, схожий на військовий рюкзак.
– Тато в море з собою брав, – сказала лагідно. – Ось і тобі згодився.
Ілія почервонів до скронь, та промовчав – рюкзак цілком підходив для того, аби вмістити білизну, шкарпетки, запасний теплий светр, вовняну в’язану шапку, шалик, аптечку…
Коли покінчили зі зборами, мама не пішла до своєї кімнати, як зазвичай. Присіла біля сина, наче відчувала серцем – надовго прощаються. Ілія обійняв її.
– Якби Бог пообіцяв виконати найнеймовірніше твоє бажання… Чого би ти попросила, мамо? – спитав розчулено.
– Сил… – сказала мама.