Сонце остаточно сіло, купол погас, і тропічна ніч підкралася зненацька. Але тут-таки, скоряючись присутності відвідувачів, автоматично спалахнули лампи оранжевого світла, приховані в кільцевому піддашші над статуями. В химерно перехрещених променях статуї стали ще живішими, тоді як усе навколо зникло в непроглядному мороці. Учні затаїли віддих — вони немов лишилися на самоті з героями «Темного Полум’я». Кілька хвилин чекання — і зорелітники зітхнуть, усміхнуться і подадуть руки своїм нащадкам. Але час минав, і заклякла нерухомість фігур дедалі більше обтяжувала. Можливо, вперше почуття неминучості смерті, безповоротної втрати глибоко проникло в свідомість молоді.
Хтось голосно зітхнув. Кімі потер скроні, рішуче ступив крок до статуї Фай Родіс і схилився перед нею в прощальному поклоні, ледве не наткнувшись на ріг кам’яної книги, яку вона тримала перед собою. Його товариші розбрелися, спиняючись у задумі перед статуями, які найбільше сподобались. Інші, відійшовши подалі, розглядали скульптурну групу цілком. Більшість учнів затрималася перед західною групою. Ці люди так і не повернулися на любу Землю, не доторкнулися більше до її цілющої природи, не побачили в передсмертні години жодної людини рідної планети. Світ Торманса, що перебував на недоступній нічому, крім ЗПП, відстані, здавався ще безнадійнішим, небезпечнішим і тужливішим, аніж мертві планети, виявлені біля близьких сонць, або світи незбагненного життя на екранах Великого Кільця.
Молоді люди перейнялися настроєм тих часів, коли відбуття першого ЗПП було схоже на стрибок у невідаму безодню. Вони забули про те, що жертва Землі на Тормансі не була даремною, і стояли перед пам’ятником, як ті, хто проводжав «Темне Полум’я» понад століття тому в його ніким ще не проторений шлях, сповнені невиразної тривоги й цілком реального усвідомлення великої небезпеки експедиції.
Учитель домігся свого — учні підготувалися до перегляду «зірочки» Будинку Історії — стереофільму з описанням експедиції, більшою частиною знятого з натури. Інші події були відновлені за записом пам’ятних приладів і розповідями членів експедиції, які повернулися. Молодим людям довелося нагадати про необхідність повернення. Кілька чоловік запропонували заночувати на місці, проте більшість прийняла пораду вчителя — повернутися нічним поїздом, щоб завтра ж переглянути «зірочку», яка вимагатиме цілого дня з перервою на відпочинок.
Неохоче, часто оглядаючись, учні зібрались і пішли по дорозі через гай. Ледве остання людина зійшла з майданчика підніжжя, як освітлення пам’ятника погасло. Модель зорельота і статуї його команди зникли в мороці, ніби провалилися в чорну безодню антисвіту Тамаса. Слабким фосфоричним сяйвом засвітились узбіччя шляху. Подорожні могли впевнено йти і в непроглядній пітьмі гаю, і під зоряним небом через перевал кола пагорбів. У зосередженій мовчанці вони прибули до станції. Звична обстановка Спірального Шляху, світло й безліч людей послабили враження, і молодь взялася збуджено обговорювати пооачене. Питання: хто кому більше сподобався — гаряче дебатувалося, аж поки підійшов поїзд і стомлені мандрівники прилягли на м’яких сидіннях.
— А все-таки ті п’ятеро, що загинули, кращі за тих, хто повернувся, і це не випадково! — твердив Кімі, вмощуючись зручніше.
— Зовсім ні! — заперечила Пуна, згорнувшись калачиком. — Мені Гріф Ріфт видався найглибшим, найтвердішим, найрозумнішим!
— Чому тоді він зостався в кораблі?
— Хто ж крім нього, міг справитися з анігіляцією? Невже ти не зрозумів, що «Темне Полум’я» загинув би на Тормансі або в дорозі і ми ніколи нічого не довідалися б!
— Це так! І все ж…
— І все ж я хочу спати, а не сперечатися з тобою. Тим більше то всі по-різному поставилися до людей експедиції. Дальнє у захваті від бойового Ген Атала і Неї Холлі, а ти не зводив очей з Фай Родіс і Дів Сімбела.
— Побачимо, хто кращий! — заперечили з другого ряду крісел, — завтра, після «зірочки».
— Побачимо, — сонно пробурмотіла Пуна, але невгамовний Кімі підійшов до вчителя, який влаштувався в задньому кінці салону.
Юнак жестом спитав дозволу, і той ствердно кивнув головою.
— Ось ви, з життєвим досвідом і поглибленим розумінням, — сказав Кімі, — кого з них ви обрали б своїм другом?
— Ти думаєш про товаришів у подвигах чи ж про ментора?
Кімі зашарівся і опустив очі.
— Розумію. Але у виборі подруги не може бути наслідування, і я тобі не приклад.
— Ні звісно. Але я хотів дізнатись… думаючи про правильність судження і смаку. Ми всі так розійшлися…