— Перекидай, — підохочує Лора.
І хлопчик перевертає кухоль одним квапливим, зляканим рухом. Якусь частку секунди борошно неначе вагається, а тоді раптом вивалюється гіркою, що приблизно повторює форму мірного кухля. Угору знімається ще більша хмара і, майже сягнувши обличчя Річі, тане в повітрі. Він дивиться на те, що в нього вийшло, — на білий, злегка крупчастий, помережаний крихітними тінями пагорб між глянсових кремово-білих стінок миски.
— Ой, — несподівано вигукує Лора.
Річі зводить на неї нажахані очі, які швидко наповнюються слізьми.
Лора зітхає. Ну чому він такий чутливий і схильний до безпричинного каяття? Чому з ним треба поводитися так обережно? На мить — лише на мить — образ Річі змінюється. Стає чіткішим, яскравішим. Його голова більшає. Здається, хлопчика огортає мертвотно-бліде сяйво. І їй хочеться зникнути — не заподіяти йому шкоди (цього вона б ніколи собі не дозволила), а просто зникнути, щоб відчути себе вільною, ні в чому не винною й безтурботною.
— Ні, ні, — мовить Лора. — Усе гаразд. Справді. Ти чудово впорався.
Річі всміхається крізь сльози. На його обличчі відбивається раптове самовдоволення й шалене полегшення. От і чудово, лише кілька підбадьорливих слів — і хлопчик заспокоївся. Лора знову зітхає й ласкаво торкається синового волосся.
— Ну, що ж, — каже вона, — насиплеш іще один?
Він киває з таким простодушним і нестримним запалом, що Лорі аж дух перехоплює від нападу ніжності. Зненацька їй думається, що спекти торт і виростити дитину зовсім неважко. Лора любить сина так щиро, як і годиться матері. Вона не сердиться на нього, ні. Не хоче його кидати. Вона кохає чоловіка й тішиться своїм шлюбом. Видається можливим (не видається неможливим), що вона таки перетнула невидиму грань — грань між нею й тією жінкою, якою б їй хотілося бути, хотілося почуватись. Не видається неможливим, що тут, у цій кухні, у цей найзвичайнісінький момент із нею сталося ледь помітне зовні, але напрочуд глибоке перетворення: вона віднайшла себе. Лора так довго й важко до цього йшла, так свято в це вірила, і ось нарешті їй випав шанс жити щасливо, бути собою, як дитині, що вчиться тримати рівновагу на двоколісному велосипеді. Тепер із нею все буде гаразд. Вона не розчаровуватиметься. Не тужитиме за втраченими можливостями, за нереалізованими талантами (та й чи є вони в неї насправді?). Залишиться відданою чоловікові, синові, домівці, усім своїм обов’язкам і дарам. Вона хотітиме другу дитину.
Місіс Вулф
Вона йде вздовж Маунт-Арарат-роуд і обмірковує самогубство Кларисси Делловей. Кларисса закохається — у жінку. Ні, краще в дівчину; авжеж, у дівчину, з якою вона познайомиться ще жовторотою юнкою; це буде одна з тих пристрастей, що спалахують замолоду, коли щиро здається, ніби любов і всякі ідеї — твоє особисте відкриття, щось таке, чого до тебе саме так ніхто зроду не переживав і не усвідомлював; за того короткого юнацтва, коли вільно робити й говорити майже все: приголомшувати, кидатися з кулаками, відмовлятися від запропонованого майбутнього заради іншого, грандіознішого та дивовижнішого, виплеканого у твоїх мріях і належного тільки тобі, а не якійсь там тітці Гелені, що сидить вечорами в кріслі й розважає вголос, чи варто молодим жінкам читати Платона та Морріса. Отже, юна Кларисса Делловей кохатиме іншу дівчину й віритиме у своє успішне, сповнене пригод майбутнє, але врешті, як більшість молодих жінок, схаменеться (що на неї вплине — поки важко сказати) й одружиться з путнім чоловіком.
Так-так, схаменеться й одружиться.
Проте до старості вона не доживе. Укоротить собі віку — мабуть, через якусь дрібницю (треба тільки, щоб вийшло переконливо — трагічно, а не комічно).
Певна річ, це станеться нескоро. Вірджинія сподівається, що, поки вона добереться до того епізоду, багато чого виясниться. А наразі, гуляючи Річмондом, вона намагається зосередитися на першому Клариссиному коханні. На тій дівчині. Зухвалій і привабливій. Вона шокуватиме тіточок, ставлячи у великі вази з водою жоржини та мальви із зітнутими головами. Так завжди робила сестра Вірджинії — Ванесса.
Вірджинія проминає огрядну жінку — завсідницю тутешніх крамничок, дебелу підозріливу літню пані, з величезною тканою сумкою та двома мопсами на повідках коньякового кольору, яка демонстративно ігнорує її. Очевидно, Вірджинія знову мимоволі говорила вголос. О, тепер вона й сама немовби чує промимрений уривок фрази шокуватиме тіточок, що тягнеться за нею шлейфом. Ну, і що з того? Віддалившись, Вірджинія різко обертається, щоб перехопити крадькуватий жінчин погляд, але зустрічається тільки з вологими очима одного з мопсів, який, важко сопучи, дивиться на неї з-за свого брунатного плеча.