Вона доходить до Квінз-роуд і повертає назад додому, згадуючи Ванессу та безголові квіти у вазах.
Річмонд, звісно ж, не найгірше місце на світі, однак це лише звичайнісіньке передмістя з усіма характерними ознаками: тут і віконні горщики з квітами, і живоплоти, і домогосподарки з мопсами на повідках, і дзиґарі, що лунко відбивають години в порожніх кімнатах. Вірджинія думає про кохання дівчини. Як же їй обридла ця річмондська атмосфера! Вона так скучила за Лондоном. Часом їй навіть сняться центри великих міст. Хоч у Річмонді, де її тримають останні вісім років тільки тому, що тут немає ні дивниць, ні чудес, вона майже звільнилася від головного болю, голосів і нападів люті. Та все ж її єдине бажання — повернутися до небезпек, які таїть у собі великоміське життя.
На сходинках до Хоґарт-хаус Вірджинія зупиняється, щоб пригадати, хто вона така. Багаторічний досвід навчив її, що від жінки при здоровому розумі обставини вимагають певного перевтілення — не так заради свого чоловіка та слуг, як насамперед для міцності власних переконань. Вона — письменниця, а Леонард, Неллі, Ралф та інші — читачі. Героїня її нового роману — спокійна мудра чутлива жінка, яка тяжко хворіла, а тепер готується повернутися в Лондон, де вона вітатиме в себе гостей і відвідуватиме вечірки, писатиме вранці та читатиме пополудні, обідатиме з друзями й матиме бездоганний вигляд. Є в цьому всьому справжнє мистецтво — і в порядкуванні бенкетами, і в додержанні підбадьорливої правильності. Чоловіки, звісно, можуть пишатися своїми щирими, пристрасними оповідями про долі людства й уважати за теми, варті великої літератури, лише війну та пошук Бога, однак Вірджинія певна, що, якби чоловічу репутацію похитнув хибний вибір капелюха, англійська література разюче змінилася б.
Кларисса Делловей, на її думку, заподіє собі смерть через щось таке, що іншим видаватиметься дурницею. Можливо, вечірка зійде нанівець або чоловік знову не помітить її зусиль, докладених до самовдосконалення й облагодження їхньої оселі. От тільки треба передати всю глибину й реальність Клариссиного розпачу попри уявну незначущість причини, переконати читача, що домашні поразки для Кларисси не менш гіркі, ніж програні битви для якого-небудь генерала.
Вірджинія заходить до будинку. Вона цілком контролює персонажа на ім’я Вірджинія Вулф і, як личить цьому персонажеві, знімає й вішає пальто, а тоді спускається в кухню, щоб обговорити з Неллі меню ланчу.
У кухні Неллі розкачує тісто. Неллі така, як завжди, — огрядна та розчервоніла, велична й невдоволена, буцім славній епосі доброзвичайності та блаженства, у якій минуло все її життя, настав кінець — остаточний — хвилин за десять до вашої появи. Вірджинія не надивиться на неї. Як їй удається щодня, щогодини триматися однаковісінько?
— Добрий день, Неллі, — вітається Вірджинія.
— Добрий, пані.
Уся увага Неллі прикута до тіста, наче під качалкою проступають ледь помітні, проте розбірливі письмена.
— Це пиріг на ланч?
— Так, пані. Я вирішила приготувати м’ясний пиріг. У нас була баранина. А з вами порадитися мені не вдалося, бо ви працювали від самого ранку.
— Пиріг із бараниною — це чудово, — озивається Вірджинія, дарма що їй ледве вдається залишатися в образі.
«Їжа не гріх, — нагадує вона собі. — Головне — не думати про тлінь та фекалії. І про своє відбиття в дзеркалі».
— Спочатку суп із хрінниці, — каже Неллі, — потім пиріг, а на десерт ці, як їх… жовті груші, коли, звісно ж, вам не хочеться чогось вишуканішого.
Ось тобі й маєш, виклик кинуто. Коли, звісно ж, вам не хочеться чогось вишуканішого. Так підкорена амазонка, стоячи на березі річки в шкурах власноруч убитих та оббілованих тварин, жбурляє грушу до золотих черевичків королеви зі словами: «Ось, беріть. Коли, звісно ж, вам не хочеться чогось вишуканішого».
— Груші то й груші, — мовить Вірджинія, однак подумки протестує проти груш, бо вони, звичайно, зовсім не те, що треба, принаймні сьогодні.
Якби Вірджинія по-хазяйському прийшла в кухню ще зранку, щоб замовити ланч, Неллі могла б подати на десерт будь-що — хоч бланманже, хоч суфле, а хоч і ті самі груші. Вірджинія ж легко могла спуститися в кухню о восьмій ранку й заявити: «Не клопочімося сьогодні. Нехай на десерт будуть груші». Натомість вона навшпиньки прокралася до свого кабінету, боячись, що її письменницьке натхнення (оцей крихкий імпульс, оце яйце, ризиковано вдержуване на ложці) від поганого настрою Неллі може розвіятися. Неллі, певна річ, відчуває все і, пропонуючи груші, натякає Вірджинії на свою могутність, на те, що знає її таємниці і що королевам, які дбають про розгадування загадок у своїх покоях більше, ніж про добробут підданців, нема чого вередувати — хай удовольняються з датків.