Вірджинія злегка піднімає брижик розкачаного тіста й береться розминати пальцями.
— Ти не забула, що о четвертій приїде Ванесса з дітьми? — питає вона.
— Я пам’ятаю, пані.
Неллі майстерно підхоплює тісто, кладе на деко й починає бгати з нього пиріг. Ці спокійні, вправні рухи нагадують Вірджинії сповивання дитини, і на мить вона відчуває себе малим дівчам, яке з трепетом і благоговінням спостерігає за впевненими материними руками.
— До речі, гадаю, треба ще купити китайський чай та імбирні цукати.
— Китайський чай, пані? Імбирні цукати?
— Ванесса востаннє гостювала в нас понад два тижні тому. Я б воліла подати їй до чаю щось краще за вчорашні недоїдки.
— Але ж китайський чай та цукати можна купити лише в Лондоні, тут такого не продають.
— Поїзди ходять щопівгодини, автобуси — щогодини. Тобі ж усе одно, мабуть, треба по щось їхати до Лондона.
— Та воно то так. От тільки… уже пів на дванадцяту, а обід зовсім не готовий. Місіс Белл приїде о четвертій. Ви ж сказали — о четвертій?
— Авжеж, о четвертій. І до четвертої ще майже п’ять годин, бо тепер рівно вісім хвилин на дванадцяту. Поїзд, що відходить із Річмонда о пів на першу, привезе тебе в Лондон на початку другої. Ти швиденько купиш чай та цукати, виїдеш поїздом з Лондона о пів на третю й уже на самісінькому початку четвертої здорова-здоровісінька повернешся сюди. Чи я помиляюся?
— Ні, не помиляєтеся, — відповідає Неллі.
Вона бере з миски ріпу та спритним ударом ножа відтинає хвостик. «Отак, — думає Вірджинія, — вона хотіла б перерізати й мою горлянку. Одним махом, ніби заколоти мене — це черговий хатній клопіт, що його треба впорати до спання». Ось як Неллі б убивала, упевнено й уміло, немов просто б куховарила, механічно додержуючись рецептів, вивчених хтозна-коли. Атож, вона б радо черконула Вірджинію по горлянці, як оце ріпу, бо Вірджинія знехтувала свої обов’язки, і тепер її, Неллі Бокселл, дорослу жінку, карають за те, що вона насмілилася запропонувати груші. Невже так важко знайти спільну мову з прислугою? Мати Вірджинії чудово давала собі з цим раду. І Ванесса. Чому ж у Вірджинії не виходить бути водночас твердою й доброю до Неллі, щоб викликати до себе повагу та любов? Вірджинія знає, з яким виглядом і поставою їй слід з’являтися в кухні. Знає, що її тон має бути навчальним, але не зверхнім, наче в гувернантки, що звертається до улюбленого вихованця. «Чому б нам не вигадати щось краще за груші, Неллі? Містер Вулф сьогодні не в гуморі, і боюся, що самими грушами його настрою не підсолодиш». Це ж так просто!
Клариссу Делловей вона наділить здатністю ладнати з прислугою, особливим умінням поєднувати чуйність та силу. Слуги обожнюватимуть її та завжди робитимуть більше, ніж вона попросить.
Місіс Делловей
Ступивши з квітами в коридор, Кларисса перестріває Саллі. На якийсь короткий момент їй видається, ніби вони із Саллі не знайомі. Перед нею бліда, сивоволоса, нетерпляча жінка із суворим обличчям, кілограмів на п’ять легша, ніж мала б бути. Вигляд цієї «незнайомки» викликає в Кларисси приплив ніжності й невиразного безстороннього осуду. «Яка ж вона схвильована та мила! — думається Клариссі. — От тільки їй не слід убиратися в жовте, навіть у таке темно-гірчичне, як оце тепер».
— Привіт, — каже Саллі. — Чудові квіти.
Кларисса й Саллі похапцем цілуються в губи. Вони завжди щедрі на поцілунки.
— Ти куди? — питає Кларисса.
— У місто. Обідаю сьогодні з Олівером Сент-Івом. Хіба я тобі не казала? Не можу пригадати.
— Не казала.
— Вибач. Сподіваюся, ти не проти?
— Звісно, ні. Завжди приємно пообідати з кінозіркою.
— Я так усе вишарувала, аж самій страшно.
— А туалетний папір є?
— Хоч греблю гати. Я повернуся за кілька годин.
— Бувай.
— Квіти справді чудові, — повторює Саллі. — Чому ж я так нервуюся?
— Ну, мабуть, тому, що обідаєш із кінозіркою.