— Це ж просто Олівер. Мені соромно, що я тебе кидаю.
— Дурниці! Усе гаразд.
— Ти впевнена?
— Іди собі. На все добре!
— Бувай.
Вони знову цілуються. При нагоді Кларисса таки спробує переконати Саллі вивести з ужитку цю гірчичну куртку.
Ідучи далі, Кларисса пригадує ту хвилю радості (до речі, що її викликало?), яка накотилася на неї трохи більш ніж годину тому. Цієї миті, о пів на дванадцяту теплого червневого дня, коридор у їхньому будинку скидається на вхід до царства мертвих. У ніші німує величезна ваза, а в лискучих плитках брунатної підлоги каламутно відбивається тьмяно-вохристе світло поодиноких бра. Ні, не до царства мертвих, далебі: у смерті є бодай перспектива визволення та спочину. А тут лише клубливий пил, тягучі дні, безгомінний коридор, буре світло й слабкий, злегка хімічний запах сирості, що його зможе перебити тільки дух невблаганної старості, втрат та несправджених сподівань. Річард, її вірний товариш і колишній коханець, глибше й глибше поринає у вир недуги та божевілля. Шкода, але Річарда не буде поряд на схилі літ.
Кларисса заходить у квартиру, і їй — о, диво! — відразу ж стає краще. Трохи краще. А там і про вечірку час думати. Щонайменше. Це її помешкання, її й Саллі, і хоч вони живуть тут уже майже п’ятнадцять років, вона досі дивується його красі та їхньому неймовірному щастю. Два поверхи й садок у Вест-Вілліджі! Звісно, вони багаті, непристойно багаті за будь-якими мірками, крім, можливо, нью-йоркських. Вони мали заощадження, і тоді їм нагодився цей скарб із сосновим паркетом та стулчастими вікнами, що дивляться на вимощене цеглою внутрішнє подвір’я зі смарагдовим мохом у невисоких кам’яних жолобах та круглим фонтанчиком, схожим на таріль чистої води, яка жебонить, тільки-но натиснеш на вимикач. Кларисса несе квіти в кухню й натрапляє на записку Саллі: «Обідаю з Олівером — я тобі казала? Повернуся не пізніш як о третій. ХХХХХ[26]». Раптом Кларисса перестає розуміти, де вона. Це ж не її кухня, а кухня когось зі знайомців, досить симпатична, але не в Клариссиному стилі, повна сторонніх запахів. Вона мешкає деінде — у будинку з вікном, по якому обережно стукає гілочка — так, ніби хтось торкається голкою вінілової платівки. А тут, у цій кухні, за скляними дверцятами буфета, неначе священні реліквії, стоять незайманим стосом білі тарілки. На гранітній стільниці вишикувалися старенькі теракотові горщики, поглазуровані всіма відтінками яскраво-жовтого. Кларисса впізнає ці речі, проте вони їй чужі. Вона відчуває присутність власного привиду — її незнищенної й водночас майже непомітної частини, яка нічим не володіє і, немов турист у музеї, з байдужою цікавістю розглядає рядок полив’яних горщиків, стільницю з однією-однісінькою хлібною крихтою та хромований кран із тремтливою краплею, що, поважчавши, падає в раковину. Оце все вони купували разом із Саллі — Кларисса пам’ятає кожний їхній похід по магазинах, — але тепер і кран, і стіл, і горщики, і навіть білі тарілки видаються їй якимись необов’язковими. Справді, то просто результат довільного вибору: одне, друге, так чи ні; і вона чітко усвідомлює, що може легко піти з життя, покинувши оці пусті й випадкові зручності. Вислизнути з нього й повернутися до іншої оселі, де немає ні Саллі, ні Річарда, а є тільки єство Кларисси — дівчини, що обернулася на жінку, досі сповнену сили та надій. Виявляється, весь її смуток і самотність разом із їхніми скрипливими підпорами — ціна, яку вона платить за те, що вдає, ніби живе в оцій квартирі, поміж оцих предметів, з доброю, але дратівливою Саллі. Тож, утікши звідси, вона знайде своє щастя чи щось більше від щастя й стане собою. На якусь мить Клариссу огортає почуття прекрасної самотності та безмежних можливостей.
А тоді воно полишає її. Не слабне й не розвіюється, а просто полишає її, наче поїзд, що зупиняється на маленькій заміській станції та за кілька хвилин рушає знову, поволі зникаючи з очей. Кларисса витягає квіти з паперової обгортки й кладе їх у раковину. Надходить розчарування та неймовірне полегшення. Як не крути, а перед нею її квартира, її колекція череп’яних горщиків, її родина, її життя. Іншого їй не треба. У своєму звичайному настрої, не відчуваючи ні ейфорії, ні депресії, вона — успішна жінка на ім’я Кларисса Вон, професіоналка своєї справи, упорядниця вечірки на честь славетного й смертельно хворого митця — повертається до вітальні прослухати повідомлення на автовідповідачі. Бенкет мине добре чи зле. Хоч там як, а вони із Саллі потім повечеряють. І вкладуться спати.
На плівці незнайомий голос працівника бенкетної служби (у нього такий дивний акцент — ану ж він новачок?) підтверджує доставку о третій годині. Одна із запрошених простить дозволу привести із собою свого гостя, а другий повідомляє, що вранці має терміново поїхати з міста до друга дитинства, у якого через СНІД несподівано розвинулася лейкемія.
26
«X» — графічне зображення поцілунків, яке часто трапляється (поряд із символом обіймів «О») в листуванні серед британської та американської молоді.