Клацнувши, автовідповідач вимикається. Кларисса натискає на кнопку, щоб перекрутити плівку на початок. На ланч покликано саму Саллі — цим, либонь, і пояснюється її забудькуватість. Клариссу Олівер Сент-Ів, скандальна особа й герой, не запросив. Свого часу на сторінках журналу «Веніті фейр»[27] Олівер яскраво заявив про свою належність до сексуальної меншини, і його позбавили головної ролі в дорогому трилері, але він ніколи не зажив би такої шаленої популярності, коли б не став гей-активістом, а й далі зображав гетеросексуалів у фільмах категорії «Б»[28]. Саллі познайомилася з Олівером на дуже серйозному ток-шоу для інтелектуалів, де вона була одним із продюсерів і куди Олівера нізащо б не покликали, якби він просто грав ролі другого плану в низькопробних бойовиках. Тож Саллі стала тією, кого він запрошує на обіди, хоча Кларисса також бачилася з ним кілька разів і на одному з доброчинних вечорів вони — як їй пригадується — навіть вели тривалу й напрочуд інтимну розмову. До того ж вона героїня роману — хіба це не цікаво? (А втім, книжка, звісно ж, провалилася, та й Олівер навряд чи любить читати.) У кожному разі, Олівер не сказав Саллі: «Неодмінно візьми із собою ту цікаву жінку, що з нею ти живеш». Мабуть, він дійшов висновку, що Кларисса — тільки дружина, звичайнісінька дружина. Кларисса повертається в кухню. Ні, вона не заздрить Саллі (заздрощі нижчі від її гідності), але не може позбутися відчуття, що неувага Олівера Сент-Іва — своєрідний показник загального збайдужіння до її персони, і, сором признатися, це зачіпає її навіть тепер, коли вона ладнає вечірку на честь чоловіка, що міг би стати визначним митцем, однак не доживе, певно, і до кінця року. «Яка ж я примітивна, украй примітивна!» — думає Кларисса. Та все ж. Оліверове незапрошення видається їй такою собі міні-демонстрацією здатності суспільства обходитися без неї. Те, що Олівер Сент-Ів знехтував її товариство (хай навіть несвідомо чи просто через непам’ятливість), чимось скидається на смерть, точнісінько як дитяча діорама історичної події в коробці з-під взуття — на саму подію. Так, то лише крихітна кольорова недоладна саморобка — самісінька повсть і клей. Одначе… «Ні, це не провал, — заспокоює себе Кларисса. — І немає нічого ганебного в тому, щоб бути собою та стояти в цьому помешканні, підтинаючи стебла квітів». Це не провал, хоч тепер доводиться докладати більше зусиль, щоб просто існувати, щоб почуватися вдячною та щасливою (яке жахливе слово!). На тебе більше не дивляться на вулицях, а коли й дивляться, то без ніякого сексуального інтересу. Тебе не запрошує на ланч Олівер Сент-Ів. За вузеньким кухонним вікном пропливає й гуде велике місто. Коханці сваряться, касири вибивають чеки, жінки ходять по магазинах і наглядають новий одяг, літня пані під аркою на Вашингтон-сквер виспівує своє і-і-і-і-і-і-і, а ти підрізуєш троянду й ставиш її у вазу з гарячою водою. Ти чесно намагаєшся бути цієї миті саме тут, у цій кухні з квітами; намагаєшся обживати й любити ці кімнати тільки тому, що вони твої і що за ними — коридор із брунатною підлогою та вічно засвіченими підсліпуватими бурими лампами. Бо навіть якби дверцята трейлера розчинилися, жінка всередині — хоч Меріл Стріп, хоч Ванесса Редґрейв, а хоч і Сьюзен Сарандон — була б лише жінкою в трейлері, і ти все одно не наважилася б зробити те, що хотіла. Не кинулася б до неї просто на вулиці, не обняла б її й не заплакала б із нею. А як чудово було б поридати в обіймах безсмертної та воднораз стомленої, переляканої жінки з трейлера! Ну, та дарма! Головне, що ти, жива-живісінька, клопочешся тут, у своїй кухні — так само, як Меріл Стріп і Ванесса Редґрейв клопочуться деінде, коли із Шостої авеню долинає гуркіт машин, а срібляні леза ножиць вганяються в темно-зелене стебло.
Того літа, як їй було вісімнадцять, здавалося, що можливо все. Уявлялося цілком природним поцілуватися на березі ставка зі своїм похмуро-суворим найкращим другом, а потім спати разом, дивовижно поєднуючи хтивість із цнотливістю і мало журячись тим, що це, зрештою, означає. «Річ, звісно, у будинку», — міркується Клариссі. Якби не той будинок, вони б і далі були просто трьома студентами, що полюбляли курити марихуану та сперечатися десь у гуртожитку Колумбійського університету. Усьому виною будинок. А почалася ця історія з фатального зіткнення автівки стареньких тітки й дядька з продуктовою вантажівкою на околиці Плімута, і Луїсові батьки запропонували синові та його друзям провести літо в раптово спустілому будинку з іще свіжим салатом у холодильнику та приблудним котом, який чимраз нетерпеливіше чекав недоїдків біля кухонних дверей. Саме будинок і погода, їхня екстатична нереальність, обернули Річардові приятельські почуття на доволі страдницьку форму кохання, а згодом привели Клариссу сюди, у нью-йоркську кухню, викладену італійськими кахлями (насправді плитки виявилися холодними та мазкими), де вона цієї миті підтинає квіти й силкується — майже безуспішно — не думати про те, що Олівер Сент-Ів, активіст і кінозірка-невдаха, не запросив її на ланч.
27
«Веніті фейр» (
28
Фільм категорії «Б» — комерційна кінострічка з невеликим бюджетом, яка відзначається малим фінансуванням та відсутністю кінозірок у ролях. Зазвичай такі стрічки демонстрували в кінотеатрах після фільмів категорії «А», а квитки на них продавали зі знижкою.