Кларисса намагалася себе переконати, що це було не зрадою, а лише розширенням меж можливого. Вона не вимагала від Річарда вірності — Боже збав! — і зовсім не претендувала на те, що належало Луїсові. І Луїс начебто не мав щодо цього ніяких сумнівів (чи принаймні відганяв їх), хоч нескінченні рани, яких він завдавав собі того літа всяким інструментом та кухонними ножами, і два візити до місцевого лікаря для накладання швів не могли, звісно ж, бути випадковістю. Минав 1965 рік; гадалося: що більше любові витрачаєш, то більше її прибуває. Цілком закономірно. А чому б тоді не любитися з усіма-усіма, поки хочеш ти й хочуть тебе? Отож Річард, не припинивши стосунків із Луїсом, поринув у роман із Клариссою, і в цьому, здавалося, не було нічого поганого та неподобного. І не те щоб секс і кохання не таїли в собі ніяких проблем. Наприклад, з Луїсом у Кларисси нічого не вийшло. Вона не приваблювала його, а її не поривало до нього — попри всю його славетну вроду. Вони обоє кохали Річарда, обоє хотіли Річарда — власне, тільки це їх і об’єднувало. Не всі люди можуть бути коханцями, і Кларисса з Луїсом не були такі наївні, щоб випробовувати долю й перти на рожен після фіаско, якого вони, обкурившись, зазнали в Луїсовому ліжку, що його аж до кінця літа господар ділив тільки з Річардом, коли той, певна річ, не ночував із Клариссою.
Скільки разів із того часу вона питала себе, що сталося б, якби вона не пішла від Річарда, якби відповіла на його поцілунок на розі Блікер-стрит та Макдуґал-стрит, якби вони удвох поїхали куди-небудь (куди?) і вона не купила ні пакетика ладану, ні альпакової куртки з ґудзиками у формі трояндочок? Чи досягли б вони разом чогось… більшого та неймовірнішого, ніж мають сьогодні? Важко було розлучатися з мріями, що те відринуте майбутнє, сповнене зрад та нещадних баталій, могло б привести їх до садків і просторих сонячних кімнат десь в Італії чи Франції, що їхня така палка та глибока дружба переросла б у велике й міцне кохання, яке супроводжувало б їх аж до могили, а може, і далі. Вони потрапили б, либонь, у зовсім інший світ. Її життя зробилося б таким захопливим та небезпечним, як сама література.
«Або й ні, — каже собі Кларисса. — Тоді ж я була геть інша. Тепер я шанована жінка з пристойною квартирою та стабільним ніжним шлюбом, організаторка вечірки. Зайди в коханні надто далеко — і відразу втратиш громадянство тієї країни, яку сам для себе створив. А потім тільки плавай від пристані до пристані, от і все».
Однак відчуття втрачених можливостей остаточно її не полишає. Та й що може зрівнятися зі спогадами про спільну юність! Мабуть, річ таки в цьому. Річард був тим, кого Кларисса покохала в найперспективніший момент свого життя. Річард у підрізаних джинсах і гумових капцях стояв поруч із нею присмерком біля ставка. Річард назвав її місіс Делловей, і вони поцілувалися. Річардові губи притислися до її розтулених губ, а язик (збудливий і такий рідний, просто незабутній) сором’язливо пробирався далі й далі, аж поки вона зустріла його своїм. Вони поцілувалися й гуляли коло ставка. А за якусь годину повечеряли й добряче хильнули вина. Клариссин примірник «Золотого щоденника»[29] лежав на пощербленому білому нічному столику в мансарді, де вона, як і раніше, спала сама, бо Річард тоді ще не проводив кожну другу ніч у неї.
Клариссі здавалося, що це початок щастя. Її часом і досі — через тридцять із чимось років — проймає думка, що так воно й було, що отой поцілунок і прогулянка, оте передчуття вечері та книжки — її єдиний досвід щастя. Вечеря задавнилася, Лессінґ затьмарили інші письменники та письменниці, ба навіть секс, коли вони досягли з Річардом цієї стадії, вийшов палким, але незграбним і недостатнім для задоволення, більше ніжним, як пристрасним. Єдине, що не зблякло в Клариссиній пам’яті й за три з гаком десятиліття, — поцілунок на клаптику всохлої трави й прогулянка коло ставка під комарине бриніння в сутінковому повітрі. У цих двох подіях досі вбачається якась виняткова довершеність — частково, либонь, тому, що вони заповідалися на щось більше. Тепер Кларисса знає напевне: та мить якраз і була щастям. Більше воно ніколи не стукало в її двері.
29
«Золотий щоденник» — виданий 1962 року роман англійської письменниці, лауреатки Нобелівської премії Доріс Лессінг. Класика феміністської літератури.