Місіс Браун
Її торт не такий приголомшливий, як марилося. Однак вона намагається не журитися тим. «Зрештою, це ж лише торт, — заспокоює себе жінка. — Просто торт». Вони з Річі поглазурували його, а потім, з легким почуттям провини вигадавши синові інше діло, вона взялася прикрашати краї видавленими з кондитерського мішка жовтими трояндочками й виводити білою цукровою поливою напис «З днем народження, Дене!». Їй хотілося уникнути того безладу, що неодмінно б з’явився тут, якби син примостився їй допомагати. І все ж таки в її уяві торт був інакший, зовсім не схожий на цей. Начебто й нічого страшного, але їй малювалося щось величніше й грандіозніше. Вона сподівалася (нема де правди діти), що торт вийде розкішніший і красивіший, дивовижніший. А він якийсь занадто скромний — і не лише розмірами, а взагалі всім. Одне слово, дилетантський, навіть примітивний. «Він славний, — намагається вона підбадьорювати себе. — Ще й який! Він усім припаде до вподоби. А його недоладності (крихти в глазурі, завузька літера “е” в кінці слова “Дене”, що вперлася в трояндочку) тільки додають йому принадності». Вона миє посуд. І думає про інші справи.
Треба застелити ліжка, пропилососити килими. Тоді гарно завинути придбані для чоловіка подарунки: краватку й нову сорочку, дорожчі та елегантніші від тих, які він сам собі купує, зубну щітку зі свинячої щетини й маленький кутастий шкіряний несесер із манікюрними ножицями, пилкою, пінцетом та щипчиками, такий незамінний у відрядженнях, куди йому іноді доводиться їздити в справах агентства. Зі святковими пакунками він почуватиметься щасливим аж до неба чи вдаватиме із себе щасливого, а побачивши дорогу сорочку та краватку, присвисне й вигукне: «Гляньте лишень на це!» Ден захоплено цілуватиме її за кожний подарунок, примовляючи, що вона дуже турботлива, але їй не слід тратитися, бо він не заслуговує на такі чудові подарунки. Чому — дивується вона — складається враження, ніби йому можна подарувати будь-що, навіть якусь дрібничку, а реакція буде приблизно однаковою? Чому він щиро не бажає чогось більшого, ніж йому дають? Він такий постійний у своїх прагненнях і захопленнях, у своїй любові до роботи та сім’ї. І це, звичайно ж, чеснота. Частина його чарівності (вона ніколи не вимовляє цього слова при ньому, хоч уважає, що її чоловік дуже привабливий, бо спостерігала за ним у найінтимніші моменти, коли він скиглив у сні чи сидів у ванні зі скорботно невинним, розм’яклим, зіщуленим до розмірів якогось коротенького утинка пенісом). Як хороше, як чарівно, — нагадує вона собі, — що щастя її чоловіка залежить не від чогось скороминущого, а пов’язане тільки з нею, з її присутністю в цьому домі, з її думками про нього.
Так, торт у Лори не вдався, проте її однаково люблять і цінують. Майже з тих самих причин, що й подарунки: бо їх дали з добрими намірами, бо вони вже є, бо вони — частина світу, де кожен удовольняється тим, що має.
То чого ж їй треба? Щоб її подарунками гребували, а з торта глузували? Звісно, ні. Вона хоче бути коханою. Хоче бути славною матір’ю і спокійно читати книжки своїй дитині; хоче бути зугарною дружиною, бездоганно накривати на стіл. Їй зовсім не бажається бути дивачкою, нікчемою, сповненою примх та злоби, замкнутою занудою, яку сяк-так терплять, але не люблять.
Вірджинія Вулф поклала камінь у кишеню пальта, зайшла в річку та втопилася.
Лора не дозволить собі збожеволіти. Вона застелить ліжка, пропилососить килими й приготує святкову вечерю. Вона не зважатиме на дрібниці.
Хтось стукає з чорного ходу. Лора, миючи останню тарілку, помічає крізь димчасто-білу фіранку невиразний силует Кітті. Ось розпливчастий ореол її русявого волосся і змазана рожева пляма обличчя. Лора судомно намагається перебороти хвилювання — навіть не хвилювання, а справжню паніку. До неї завітала Кітті. А вона незачесана й у халаті. Ну чисто тобі жалюгідна домогосподарка. З одного боку, їй хочеться кинутися до дверей, а з другого — затаїтися біля раковини і, не рухаючись, стояти там, аж поки Кітті здасться й піде собі. Мабуть, вона б так і вчинила — застигла на місці, затамувавши віддих (цікаво, чи бачить її Кітті знадвору?), коли б не Річі — усюдисущий свідок, який із червоною пластмасовою вантажівкою саме вбіг у кухню й радісно-тривожним криком повідомив, що хтось прийшов.
Лора витирає руки кухонним рушником із червоними півнями й іде відмикати двері, заспокоюючи себе тим, що це просто Кітті — її єдина подруга, яка живе за два будинки звідси. Нічого особливого. Люди ж час від часу заглядають одне до одного в гості. І дарма, чи ти зачесана, чи на тобі халат і чи вдався твій торт.