— Як Рей? — питає Лора, ставлячи перед Кітті чашку з кавою. — Я вже давненько його не бачила.
Чоловік Кітті — Лорин шанс скоротити відстань між ними й виявити подрузі своє спочуття. Звісно, таку партію, як Рей, не можна назвати розчаруванням чи, точніше, цілковитим провалом, проте він ніби Лорин торт очима Кітті, самісіньке перебільшення. Він був хлопцем Кітті в старших класах. Яскраво грав у шкільній баскетбольній команді, а згодом, хоч уже й не так ефектно, як раніше, — у команді Південнокаліфорнійського університету. Провів сім місяців у полоні на Філіппінах. Тепер він якийсь загадковий функціонер у департаменті водних ресурсів та енергетики й у свої тридцять років наочно демонструє, як браві хлопці помалу й без видимих причин обертаються на підтоптаних дядьків. Рей коротко стрижений, надійний, близькозорий, повний усяких рідин. Він рясно пітніє. Коли говорить, у кутиках рота завжди дмуться бульбашки слини. Лора уявляє (просто неможливо не уявити), що під час сексу він, мабуть, вивергає цілі річки, на відміну від скромних викидів її чоловіка. Чому ж тоді досі не має дітей?
— З ним усе гаразд, — відповідає Кітті. — Це ж Рей. Він не змінюється.
— Як і Ден, — з підкресленою люб’язністю каже Лора. — Наші хлопці дивовижні, хіба ні?
У думці їй зринають подарунки, куплені чоловікові, — подарунки, які він цінуватиме, навіть дбайливо берегтиме, хоч вони йому зовсім не потрібні. Чому вона одружилася з ним? З любові. З почуття провини. Зі страху самотності. З патріотичних міркувань. Просто він був такий милий, добрий, щирий і так приємно пахнув, що йому годі було відмовити. До того ж на його долю випало багато випробувань. І він хотів її.
Вона кладе руку на живіт.
— Це правда, — озивається Кітті.
— А ти не замислювалася, звідки в них стільки енергії? От Ден, приміром, наче бульдозер. Здається, його ніщо не зіб’є зі шляху.
Кітті театрально знизує плечима й закочує очі. Цієї миті вони з Лорою скидаються на найкращих подружок-старшокласниць, що скаржаться на своїх хлопців, підшукуючи їм заміну. Лорі страшенно хочеться поставити Кітті одне запитання, але вона ніяк не може його сформулювати. Ідеться про маневри і, якоюсь мірою, про обдарованість. їй цікаво, чи почувається Кітті незвичайною, могутньою та неврівноваженою, подібною до митців, переповнених образами, гнівом і покликаними творити. Що? Оце. Оцю кухню, оцей святковий торт, оцю розмову. Оцей відроджений світ.
— Нам слід зібратися разом, — каже Лора, — справді. Ми не бачилися цілу вічність!
— Така смачна кава, — зауважує Кітті, відпивши ковток. — Яку марку ти купуєш?
— Не знаю. Ні, що я таке кажу. Звісно, знаю. «Фолджерс». А ти?
— «Максвелл-Хаус». Ця теж непогана.
— Ем-м…
— Проте мені хочеться перейти на щось новеньке. Сама не знаю чому.
— Ну… Ось «Фолджерс».
— Еге ж, смачна кава.
Кітті з удаваною дурнуватою зосередженістю розглядає вміст чашки. Тепер вона схожа на звичайну жінку, що сидить за кухонним столом. Уся її чудесність розвіюється; можна легко уявити собі, якою вона буде в п’ятдесят років: товстою, мужоподібною, грубошкірою, схильною насміхатися й глузувати зі свого шлюбу, однією з тих жінок, що про них зазвичай кажуть: «Знаєте, колись вона була гарненькою». Світ уже потроху забуває її. Лора гасить цигарку, хоче закурити ще одну, але передумує. Вона може завиграшки зварити чудову каву, добре дбає про свого чоловіка та сина; у їхньому домі ніхто не знає нужди, не грузне в боргах і не страждає. Вона носить під серцем другу дитину. То й що з того, як вона не красуня й не зразкова господиня?
— Ну, що ж, — звертається вона до Кітті, сама дивуючись владності свого голосу, який забринів сталевими нотками.
— Власне…
— Що сталося? Усе гаразд?
Якийсь час Кітті сидить нерухомо, з відсутнім поглядом. Вона поринула в себе. Так сидять серед випадкових попутників у поїзді.
— Мушу лягти в лікарню на кілька днів, — нарешті каже вона.
— Що з тобою?
— Достеменно невідомо. Якийсь новотвір.
— О Господи!
— У мене всередині, розумієш?
— Не зовсім.
— У матці. Вони хочуть глянути, що це.
— Коли?
— Сьогодні по обіді. Доктор Річ сказав: що раніше, то краще. Погодуєш собаку?