— Добре.
Силувано всміхнувшись, Кітті обертається й іде собі.
Лора залишається зі своїм хлопчиком, що дивиться на неї з тривогою, недовірою та обожнюванням. Вона страшенно виснажена; над усе їй хочеться повернутися в ліжко, до книжки. Світ, оцей навколишній світ, раптом видається їй якимось приглушеним, збляклим і далеким. Є оця спека, що впала на вулиці та будинки; є рядочок магазинів, який тут уважають за середмістя. Є супермаркет, і аптека, і хімчистка; є салон краси, крамничка канцелярського приладдя та магазин дрібних товарів «Усе за п’ять і за десять»; є одноповерхова свіжопотинькована бібліотека з газетами на дерев’яних стендах та полицями сонних книжок.
…життя, Лондон, оцей червневий день.
Лора відводить сина назад у вітальню й приставляє до пірамідки з кольорових дерев’яних кубиків. Потім повертається в кухню, бере торт і, не вагаючись, скидає його з матового скляного тареля в смітницю. Він навдивовижу звучно опускається на дно; жовта трояндочка розмазується по внутрішній стінці. Лора відчуває неймовірне полегшення, наче хто послабив сталеві пута, що стискали їй груди. Можна спробувати ще раз. Стінний годинник показує лише пів на одинадцяту. У неї задосить часу, щоб спекти новий торт. Без крихт у глазурі. Напис вона спочатку накреслить зубочисткою, точнісінько посередині, а трояндочки залишить наостанок.
Місіс Вулф
Вірджинія читає коректу разом із Леонардом та Ралфом, аж тут Лотті повідомляє, що приїхала місіс Белл із дітьми.
— Не може бути, — вигукує Вірджинія. — Ще ж тільки пів на третю. Вони мають приїхати о четвертій.
— Вони тут, пані, — наполягає Лотті злегка дерев’яним голосом. — Місіс Белл пішла у вітальню.
Марджорі відриває очі від стосу книжок, який вона саме перетягала шпагатом (на відміну від Ралфа вона покірно обв’язує пакунки та складає літери, викликаючи у кого захват, у кого роздратування).
— Уже пів на третю? Я сподівалася до цього часу закінчити все.
Вірджинія трохи не здригається від голосу Марджорі.
— Я не можу кинути роботу, — відрубує Леонард. — Я з’явлюся рівно о четвертій, як умовлено, і коли Ванесса до того часу ще не поїде, ми побачимося.
— Не хвилюйся, я її розважу, — мовить Вірджинія, встаючи й намагаючись не думати про свій розхристаний халат та розкуйовджене волосся.
«Це просто моя сестра», — нагадує вона собі, однак навіть по стількох роках, після всього, що сталося, їй хочеться справити на Ванессу захопливе враження. Їй хочеться, щоб сестра подумала: «А кізонька таки чудова на вигляд, хіба ні?»
Насправді ж на вигляд Вірджинія не така й чудова і вже мало що може із цим удіяти, але на четверту годину вона принаймні встигла б опорядити волосся та перевдягтися. Ідучи нагору слідом за Лотті, вона відчуває страшенну спокусу подивитися в овальне дзеркало, що висить у передпокої. Проте стримується. Розпроставши плечі, Вірджинія заходить до вітальні. За дзеркало їй, як завжди, буде Ванесса — її корабель і зелена смуга берега, де поміж виноградників гудуть бджоли.
Вона скромно цілує Ванессу в губи.
— Люба, — озивається Вірджинія, обіймаючи сестру за плечі, — я така рада бачити тебе вже тепер, та уяви собі, як би я втішилася, коли б ти приїхала впору.
Ванесса сміється. У неї вольове обличчя й лиснюча запалено-рум’яна шкіра. Вона на три роки старша за Вірджинію, хоч видається молодшою, і обидві про це знають. Якщо у вроді Вірджинії є щось від сухувато-аскетичних фресок Джотто[33], то Ванесса більше скидається на майстерну статую з рожевого мармуру роботи досвідченого, але не дуже визначного митця епохи пізнього бароко. Ванесса — суто земна, навіть декоративна постать, самі опуклини та закрути; її обличчя й тіло витворені в ніжній, трохи сентиментальній манері, яка так щедро демонструє людську розкіш, що та межує з ефемерністю.
— Пробач, — каже Ванесса, — ми владнали всі лондонські справи значно швидше, ніж я сподівалася, тож нам лишалося або до четвертої кружляти навколо Річмонда, або відразу їхати до тебе.
— А куди ти поділа дітей? — питає Вірджинія.
— Вони в садку. Квентін знайшов на дорозі напівмертву пташку, і вони, по-моєму, вирішили, що її треба віднести в садок.
— Звісно, тут старенька тітка Вірджинія не конкурент. Ходімо до них.
Ледве переступивши поріг оселі, Ванесса бере Вірджинію за руку, немовби то котресь із її дітей. Є щось і дратівливе, і приємне у власницьких інстинктах Ванесси, в оцій її переконаності, що можна приїхати на півтори години раніше, ніж тебе запросили. І ось вона тут; ось її рука. Ех, якби Вірджинія встигла бодай причепурити волосся!
33
Джотто ді Бондоне (бл. 1267–1337) — італійський живописець, один із передвісників епохи Відродження. Його фрески на біблійну тематику вважаються шедеврами світового мистецтва. Про художника згадував його друг Данте Аліґ’єрі у славнозвісній «Божественній комедії».