— Ну от, — мовить Вірджинія, коли вони з Анжелікою закінчують споруджувати маленький трав’яний горбок. — Гадаю, їй тут буде дуже зручно.
— А це вона? — питає Анжеліка.
— Еге ж. Самички більші й трохи тьмяніші за самчиків.
— Ану ж вона сиділа на яйцях?
Вірджинія вагається.
— Не думаю, — нарешті каже вона. — Та й хіба довідаєшся тепер?
— Коли вона помре, я пошукаю їх.
— Як знаєш. Гніздо може бути десь під дахом.
— Я обов’язково знайду яйця, — запевняє Анжеліка, — і виведу пташенят.
Квентін регоче.
— Ти що, сама їх висиджуватимеш? — глузує він.
— Ні, дурнику, я просто виведу пташенят.
— А-а, — тягне Квентін.
Навіть не озираючись, Вірджинія розуміє, що Квентін та Джуліан подумки кепкують з Анжеліки, а може, і з неї. Ще й тепер, у двадцятому столітті, смерть — в умілих руках чоловіків, які поблажливо сміються з жінок, коли ті лагодять смертні постелі та розмірковують про чудодійне чи викликане самою силою волі відродження частинок ледь помітного життя, покинутого серед цього пейзажу.
— Ну, що ж, — каже Вірджинія, — здається, усе готове.
— Ні, — заперечує Анжеліка, — ще троянди.
— Справді, — погоджується Вірджинія, дарма що всім своїм нутром мало не протестує й не вимагає, щоб спочатку поклали пташку, а вже потім навколо неї троянди. Хто інший учинив би саме так. І вона б посперечалася з п’ятирічною дівчинкою про такі речі. Неодмінно, якби не присутність Ванесси та хлопчаків.
Анжеліка бере одну зі щойно зірваних троянд і акуратно кладе її покрай трав’яного горбка. Потім ще одну і ще, аж поки окреслюється неоковирне коло з пуп’янків, колючих пагонів та листя.
— Гарно, — мовить вона і — о диво! — таки має рацію.
Вірджинія з несподіваним захватом розглядає цей скромний вінок із квітів та колючок, це незвичайне смертне ложе. Вона й сама хотіла б лягти на нього.
— Може, ми тепер покладемо її? — м’яко пропонує вона Анжеліці.
Вірджинія схиляється до дівчинки, немовби між ними є якась таємниця. їх ріднить незбагненна сила: вони спільники, а їхні взаємини хоч і не стали ані дочірньо-материнськими, ані чуттєвими, та все ж поєднують у собі риси і першого, і другого. Вірджинію пов’язує з Анжелікою розуміння. Воно таке велике, що не потребує слів. Вірджинія ловить його шкірою, як подих вітру, одначе, придивившись уважніше до обличчя Анжеліки, читає у відсутньому погляді її живих оченят, що малій ця забава вже набридає. Анжеліка виклала ліжечко з трави і троянд; тепер їй хочеться якнайшвидше покінчити з пташкою та вирушити на пошуки гнізда.
— Так, — погоджується Анжеліка.
У свої п’ять років вона вже навчилася вдавати щирий ентузіазм до поставленого перед нею завдання, тоді як насправді їй хочеться, щоб її похвалили й відпустили на всі чотири.
Квентін стає навколішки й обережно, неймовірно обережно кладе пташку на траву. О, якби всі чоловіки були тварюками, а жінки — янголами, якби все було так просто! Вірджинія думає про Леонарда, що супить брови над коректою, намагаючись не тільки виявити помилки складання, а й розправитися з бездарністю взагалі. Вона думає про Джуліана, згадуючи, як він минулого літа із закачаними по лікті рукавами веслував через Уз[34] і як їй здалося, що саме того дня, тієї миті її племінник із підлітка обернувся на чоловіка.
Квентін віднімає руки, і Вірджинія бачить, що пташка лежить невеличким віхтиком, щільно притиснувши крила до боків. Вірджинія усвідомлює, що дроздиця померла ще в Квентінових долонях. Таке враження, що їй хотілося зіщулитись якнайдужче. Її очко, подібне до ідеальної чорної намистинки, досі розплющене, а сірі лапки, більші, ніж можна було сподіватися, підібгані до тільця.
Ванесса підступає до сестри.
— А тепер даймо їй спокій, — каже вона. — Ми зробили все, що могли.
Квентіна й Анжеліку двічі просити не доводиться. Анжеліка радо кружляє навколо будинку, роззираючись по піддашшю. Квентін витирає руки об светр і йде всередину, щоб ретельно їх вимити. (Невже він уважає, що пташка залишила на його долонях відбиток смерті? Невже вірить, що старе добре англійське мило та рушник тітки Вірджинії допоможуть позбутися цього відбитка?) Тільки Джуліан і далі стоїть у почесній варті над маленькою покійницею разом із Ванессою та Вірджинією.
34
Уз — річка в північній частині Англії (Велика Британія), яка через естуарій Гамбер впадає в Північне море. 28 березня 1941 року Вірджинія Вулф заподіяла собі смерть, кинувшись в Уз.