— Енджі так захопилася ідеєю гнізда, — каже він, — аж забула проспівати своєї поминальної молитви.
— То що, — озивається Ванесса, — як ми приїхали раніше, чаю нам узагалі не дадуть?
— Дадуть, — відповідає Вірджинія. — Я маю все, що треба, і обійдуся без допомоги Неллі.
— От і добре, — мовить Ванесса, розвертається й разом із Джуліаном, який бере її попід руку, прямує до будинку.
Вірджинія ще на мить затримується біля мертвої пташки, що лежить в ореолі троянд. Схоже на капелюшок. Така собі сполучна ланка між жіночим капелюшком і смертю.
Вона сама хотіла б опинитися на місці цієї пташки. Без сумніву, хотіла б. Ванесса з Джуліаном можуть робити свої справи, чаювати, подорожувати, а вона, Вірджинія, зменшившись до розмірів пташки, дозволила б собі обернутися з кощавої примхливої жінки в прикрасу на капелюшку, у нікчемну дрібничку.
«Кларисса, — думається їй, — не наречена смерті. Кларисса — смертне ложе, на якому наречена знайде свій спочинок».
Місіс Делловей
Кларисса ставить у вазу букет жовтих троянд. Тоді несе її до вітальні на журнальний столик, відступає крок назад і посуває на кілька сантиметрів ліворуч. Вона влаштує для Річарда найкращу вечірку, на яку тільки спроможна. Вона спробує створити щось земне, навіть банальне, але по-своєму бездоганне. Вона простежить за тим, щоб Річарда оточували лише ті люди, які щиро ним захоплюються й поважають його творчість (і навіщо вона запросила того Волтера Гарді, як вона могла виявити таку слабкість?). Вона подбає про те, щоб Річард не перевтомився. Це її данина, її дарунок. Хіба вона може запропонувати йому щось більше?
Сигнал домофона перехоплює Клариссу на півдорозі в кухню. Хто б це міг бути? Певно, доправили замовлення, про яке вона геть забула, або ж працівник бенкетної служби надумав завезти щось перед вечіркою. Кларисса натискає на кнопку й питає:
— Хто тут?
— Це я, Луїс.
— Луїс? Справді?
Вона впускає його в під’їзд. Звісно, це Луїс. Ніхто інший, принаймні жоден житель Нью-Йорка не дозволив би собі отак просто подзвонити в двері, не попередивши телефоном про свій візит. Кларисса відчиняє квартиру й виходить у коридор із великим, майже запаморочливим почуттям, таким сильним і специфічним, несхожим на решту емоцій, що їй якось навіть майнула думка назвати його на честь Луїса. У цьому дивному почутті переплелися відданість, провина, потяг, щось подібне до хвилювання перед виходом на сцену та світла, незгасна надія, що Луїс нарешті принесе таку неймовірну новину, яка перевершить усі інші не тільки масштабом, а й змістом.
І от з-за рогу вигулькує Луїс — власною персоною. Минуло, здається, п’ять років, а він зовсім не змінився. Та сама наелектризована щетина сивого волосся, та сама скрадлива чудернацька хода, та сама манера недбало вбиратися, яка, хай там що, йому до лиця. Його молодеча привабливість, його могутня лев’яча постава зникли з дивовижною раптовістю майже двадцять років тому, а Луїс теперішній — сивочолий, жилавий, сповнений потаємних, притлумлених емоцій — скидався більше на непоказного коротуна, який стрибнув із башти танка оголосити, що саме він, а не оцей залізний велет, зрівняв ваше селище із землею. Аж виявляється, Луїс, колишній об’єкт палкого бажання, завжди був таким — безневинним скромним учителем драми.
— Ну ось, — озивається він.
Вони обіймаються. Відступивши вбік, Кларисса помічає, що в короткозорих очах Луїса стоять сльози. Він завжди був такий плаксій. Набагато вразливіша й емоційніша Кларисса взагалі ніколи не плаче, дарма що їй часто хочеться.
— Коли ти приїхав до міста? — питає вона.
— Позавчора. Вийшов на прогулянку й раптом усвідомив, що йду твоєю вулицею.
— Рада тебе бачити.
— І я тебе, — відповідає Луїс, а в його очах знову бринять сльози.
— Ти як ніколи вчасно. Сьогодні в нас вечірка на честь Річарда.
— Справді? З якої нагоди?
— Йому дали Карруцерівську премію. Хіба ти не знаєш?
— Що?
— Це премія для поетів. Надзвичайно престижна, між іншим. Дивно, що ти раніше про неї не чув.
— Що ж, мої вітання Річардові!
— Сподіваюся, ти прийдеш. Він неймовірно зрадіє.
— Невже?
— Звісно. А втім, чого ми стоїмо тут, у коридорі? Заходь.
«Вона постарішала», — думає Луїс, ідучи за Клариссою до дверей її квартири (вісім кроків, поворот, ще три кроки). «Вона постарішала, — чудується Луїс. — Це все-таки сталося». Дивовижна штука — оці викрутаси генетики: тіло живе, бореться багато-багато років, майже не змінюючись, і раптом за якийсь рік чи два капітулює перед старістю. Луїсові невтямки, чому його так засмутила й розчарувала порівняно швидка втеча неприродно довгої Клариссиної молодості. Адже він сам не раз про це мріяв! У тому був його єдиний шанс на перемогу. Він стільки літ провів поруч із Річардом, так любив його, так старався, а той бере й присвячує останні роки життя книжці про жінку з квартирою на Західній Десятій вулиці. Річард пише роман, у якому центральне місце віддано цій жінці (хто б подумав, у розділі на п’ятдесят із гаком сторінок змальовано, як вона обирає собі лак для нігтів і, зрештою, не купує!), а старого Луїса В. запхано в хор. Йому відведено лише один коротенький епізод, де він нарікає на брак любові у світі. Ось і все, ось і вся нагорода після майже тринадцятирічного спільного життя в шести різних квартирах, після того, як він обіймався й любився з Річардом до нестями, після тисячі обідів удвох, після подорожі до Італії й тієї години під деревом. І от після цього всього він, Луїс В., запам’ятається читачам як похмурий нудьгар, що скаржиться на дефіцит любові.