Сьогодні ввечері вона вітатиме гостей. Наповнить помешкання стравами й квітами, дотепними та впливовими людьми. На вечірці вона буде Річардовим поводирем — стежитиме, щоб він не перевтомився, а тоді відвезе його на церемонію нагородження.
Зупинившись перед світлофором на розі Восьмої вулиці й П’ятої авеню, Кларисса гордо розпростує плечі. «А ось і вона, — подумки зауважує Віллі Басс, який часто зустрічає її вранці на цьому перехресті. — Літня красуня, довговолоса й зухвало сива хіпі в джинсах, чоловічій бавовняній сорочці та національному взутті (індійському чи центральноамериканському) на своєму ранковому променаді. Вона й досі випромінює якусь дивну сексуальність — такий собі богемний шарм доброї чаклунки. А втім, сьогодні дивитися на неї чомусь сумно: вона стоїть мов аршин проковтнувши у своїй просторій сорочці та екзотичних черевиках і опирається земному тяжінню, неначе мамонтиха, яка, загрузнувши по коліна в смолі, перепочиває між даремними спробами визволитися, величезна та горда, майже безтурботна, і вдає, ніби розглядає принадні соковиті трави на далекому березі, хоч уже знає напевне, що залишиться тут на самоті й стане легкою здобиччю голодних шакалів, але все одно терпеливо чекатиме світанку. Років із двадцять п’ять тому вона, либонь, мала неперевершений вигляд і чоловіки мріяли померти від щастя в її обіймах». Віллі Басс пишається своїм талантом читати по обличчях історії життя й розумінням того, що всі старі люди були колись молодими. Нарешті спалахує зелене світло, і він іде далі.
Кларисса перетинає Восьму вулицю й відчуває безпорадну ніжність до поламаного телевізора, що валяється на крайці тротуару поряд з елегантною білою туфелькою з лакованої шкіри, до візка, на якому дбайливий продавець виклав броколі, персики та манго; біля кожного товару — спеціальний цінник із надлишком розділових знаків: «$1,49!!», «3 за ОДИН долар!?!», «50 центів за штуку.!!!!!». Попереду, під Аркою[1], ставши точнісінько між двома статуями Джорджа Вашингтона — воїна й політика (і в першого, і в другого обличчя понівечені негодою), співає літня жінка в темній, акуратно скроєній сукні. Саме отакою строкатістю, піднесенням і занепадом, заплутаністю та нестримною течією життя захоплює всіх це місто. Ви, звісно ж, знаєте історію Мангеттену й пам’ятаєте, що колись тут була дика місцина, яку викупили лише за кілька разків намиста, та все одно повірити в це годі. Здається, почни копати — і неодмінно знайдеш руїни давнішого міста, а потім іще давнішого, і ще. Під цементом і травою парку (Кларисса зайшла в парк якраз тоді, коли вулична співачка відкинула голову назад) лежать кістки бідняків та безхатьків, похованих у тому «гончарському полі», що його ось уже сто років як вибрукували, обернувши на Вашингтон-сквер. Коли Кларисса простує через цей цвинтар, де тутешні типи пошепки пропонують наркотики (звичайно ж, не їй), повз неї прошмигують троє темношкірих дівчат на роликах, а літня жінка заводить своє протяжне і-і-і-і-і-і-і. Клариссі легко й радісно на серці: вона тішиться своєю удачею та зручними черевиками (купленими на розпродажі в «Барніз»[2], та все ж…), хоч довкола неї — невблаганне вбозтво парку, яке проглядає навіть крізь трави й квіти, а ще — торгівці наркотиками (цікаво, чи зважаться вони на вбивство, коли дійдеться до цього?) і сила-силенна божевільних, нетямких та розгублених людей, чия фортуна, якщо й була раніше прихильна до своїх господарів, тепер остаточно від них відвернулася. А їй однаково подобається цей світ, такий жорстокий та непорушний, і вона певна, що інші люди — і бідні, і багаті — теж його люблять, хоч і не можуть до пуття пояснити, за віщо. Бо чому ж ми тоді попри всі перепони й удари долі так хапаємося за життя? Навіть якщо воно шмагає нас дужче, ніж Річарда, навіть якщо від нас уже майже нічого не лишилося, навіть якщо на наших тілах самі виразки та гнояки й нам судилось аж до скону випорожнятися під себе, ми все одно відчайдушно хочемо жити. І причиною тут, на Клариссину думку, саме ота безоглядна любов. По бетону гуркотять машини — і він аж двигтить від їхніх коліс. З фонтана вириваються яскраві бризки води; поряд голі до пояса юнаки кидають один одному фризбі[3], а продавці з Перу і Гватемали на своїх сріблястих візках-жаровнях смажать у хмарах пряного диму апетитне м’ясо. На залитих сонцем лавках перемовляються літні жінки та чоловіки, раз по раз хитаючи головами; чується гудіння автомобільних клаксонів і бренькіт гітари (он той гурт нечупар — троє хлопців та дівчисько — награє, здається, «Eight Miles High»)[4]; на деревах тріпоче листя; плямистий пес гасає за голубами; з радіоприймача автівки, що проїжджає неподалік, долинає «Always love you…», а жінка в темній сукні досі тягне під аркою своє і-і-і-і-і-і-і.
1
Арка — тріумфальна арка із зображеннями кількох президентів США на Великій армійській площі в Брукліні (район Нью-Йорка).
3
Фризбі (летючий диск) — спортивний прилад у формі диска завширшки 20—30 см із загнутими краями.