— Дякую.
— Відчувається, що ти був далеко-далеко.
— Саме так. Приємно нарешті повернутися.
— П’ять років, — мовить Кларисса, — навіть не віриться, що за весь цей час ти жодного разу не навідувався до Нью-Йорка.
Луїс відпиває три ковтки. Власне, за ці п’ять років він кілька разів приїжджав до Нью-Йорка, але не телефонував. Не тому, що принципово не хотів бачитися з Клариссою та Річардом. Просто не наважувався взяти в руки телефон. Так було простіше.
— Я маю намір повернутися назовсім, — каже Луїс. — Ці всі вчительські штуки вже в’їлися мені в печінки. Я занадто старий і виснажений. І занадто бідний. Мені хочеться влаштуватися на якусь пристойну, чесну роботу.
— Справді?
— Ох, не знаю. Не турбуйся, учитися на менеджера чи ще на кого я не збираюся.
— Мені здавалося, що ти закохався в Сан-Франциско. Гадала, ми тебе більше не побачимо.
— Чомусь усі думають, що в Сан-Франциско є щось особливе. Знаєш, це страшенно пригнічує.
— Луїсе, Річард дуже змінився.
— Усе аж так погано?
— Ну, я просто хочу тебе попередити.
— Ти ж була коло нього ці всі роки, — каже Луїс.
— Так. Була.
У Луїсовій голові блискає думка, що Кларисса — звичайна гарна жінка. Ні більше, ні менше.
Вона сідає на диван. Повагавшись із хвилину, Луїс ступає п’ять кроків і вмощується поруч.
— Звісно, я читав його книжку, — озивається він.
— Справді? Чудово.
— Хіба вона не химерна?
— Мабуть, так.
— Він навіть не силкувався змінити твоє ім’я.
— То не я, — мовить Кларисса. — То Річардова вигадка, яку він наділив деякими моїми рисами.
— Це збіса дивна книжка!
— Усі, здається, так думають.
— Таке відчуття, ніби там десять тисяч сторінок. І нічого не відбувається. А тоді — бац! І вона вкорочує собі віку.
— Це про його матір.
— Знаю. Та все одно якось несподівано.
— Ти наче змовився з літературними критиками. Вони так довго чекали, і що? Понад дев’ятсот сторінок флірту з раптовою смертю наприкінці. А втім, багато хто визнає, що написано досконало.
Луїс відводить погляд убік.
— Досконалі оці троянди, — зауважує він.
Кларисса нахиляється вперед і посуває вазу трохи ліворуч.
«Господи, — думає Луїс, — та вона стала завзятою домогосподаркою. Яка ж вона схожа на свою матір!»
— Ти тільки глянь на мене, — сміючись, каже Кларисса. — Старенька пані клопочеться коло троянд.
Вона завжди отак приголомшує, бо знає більше, ніж ви гадаєте. Цікаво, чи вона зумисне розігрує їх — оці сценки нечуваної проникливості, якими пересипана й остання хитра комедія з дбайливою господинею. Часом здається, що Кларисса читає чужі думки. Вона майстерно роззброює вас, немовби кажучи: «Авжеж, я знаю, про що видумаєте, і ви маєте рацію — я справді недотепа, я зовсім не та, ким могла б стати, мені страшенно хочеться, щоб усе було інакше, та я вже нічого із собою не вдію». Отак, майже проти вашої волі, роздратування змінюється бажанням її втішити, допомогти їй повернутися в образ, зробити так, щоб вона знову відчула комфорт, а ви — роздратування.
— Отже, Річард дуже хворий, — озивається Луїс.
— Еге ж. Його тіло ще сяк-так опирається хворобі, однак розум потьмарився. Боюся, усе зайшло надто далеко й блокатори протеази йому не допомагають так, як іншим.
— Мабуть, це жахливо.
— Але він досі залишається самим собою. Тобто ті риси характеру, без яких Річард не був би Річардом, нікуди не зникли й анітрохи не змінилися.
— Це добре. Принаймні вже щось.
— А пам’ятаєш ту велику дюну у Веллфліті? — питає Кларисса.
— Ще б пак.
— Знаєш, я оце думала недавно… Мені б хотілося, щоб по смерті мій прах розвіяли саме там.
— Що за моторошні думки! — вигукує Луїс.
— Ну, іноді замислюєшся над такими речами. Хіба ні?
Клариссі здавалося тоді й здається досі, що дюна у Веллфліті, у певному розумінні, залишиться з нею назавжди. Хай там як, а цього їй ніхто не відбере. Вона весь час стоїть на тій височенній дюні в розпалі літа, вічно юна, незламно здорова й трохи хмільна. На ній — Річардів бавовняний светр, сам Річард, як звичайно, обіймає її за шию, а Луїс — трохи осторонь — спостерігає хвилі.
— Я тоді страшенно на тебе сердився, — каже Луїс. — Часом навіть не міг на тебе дивитися.
— Знаю.
— Я намагався поводитися пристойно. Хотів бути щирим та відвертим.
— Ми всі намагалися. Але є, певно, фізичні межі.
— Якось я туди навідувався, — мовить Луїс. — До того будинку. Я тобі казав?