— Ні.
— Перед самісіньким від’їздом до Каліфорнії. Я саме був у Бостоні на ідіотській конференції про майбутнє театру. Зібрався цілий гурт старих динозаврів, яких наче навмисно звезли, щоб студентам було з кого поглузувати, і коли все скінчилось, я почувався таким пригніченим, що найняв автівку й подався до Веллфліта. Уявляєш, знайшов те місце майже відразу.
— Ой, краще не розповідай.
— Чому? Будинок досі стоїть і за ці роки майже не змінився. Його трохи причепурили. Ну, знаєш, підфарбували та засіяли газон, який посеред лісу видається недоладним, наче килим від стіни до стіни. Та все ж будинок на місці.
— Хто б подумав! — замислено озивається Кларисса.
Якийсь час вони сидять мовчки. Було б, либонь, краще, якби будинок знесли. Було б краще, якби сонце, темрява і знову сонце не засягали щодня в ті кімнати, а дощ не стукотів по даху. Якби туди ніхто вже не зміг навідатися.
— Мені теж треба якось з’їздити до Веллфліта, — каже Кларисса. — Хочу знову постояти на тій дюні.
— Якщо ти й справді хочеш, щоб твій прах розвіяли там, поїдь, подивись.
— Ні, ти маєш рацію, про таке навіть думати моторошно. Це літо на мене впливає. Я й гадки не маю, де б мені хотілося бути після смерті.
Клариссу раптово охоплює шалене бажання розповісти Луїсові про своє життя. Їй хочеться розсипати по підлозі, коло його ніг, усі яскраві й тьмяні моменти, які годі скласти в одну історію. Їй хочеться сісти з Луїсом і перебирати їх.
— Ну, добре, — мовить вона, — розкажи мені про Сан-Франциско.
— Миле містечко з чудовими ресторанами. Там нічого не відбувається. Більшість моїх студентів — справжнісінькі імбецили. Ні, справді, я збираюсь повернутися в Нью-Йорк при першій-ліпшій нагоді.
— Було б непогано.
Кларисса торкається Луїсового плеча. Здається, що вони от-от устануть і, не змовляючись, підуть нагору в спальню. Роздягнуться. Не як коханці, а як уцілілі в бою гладіатори, закривавлені, поранені, але дивом живі, коли всі інші вже померли. Вони з трепетом стягнуть із себе нагрудники й наголінники. Глянуть одне на одного з ніжністю й благоговінням, а тоді лагідно обіймуться, поки за вікном гуркотітиме Нью-Йорк, поки Річард сидітиме в кріслі, слухаючи голоси, а Саллі обідатиме в середмісті з Олівером Сент-Івом.
Луїс ставить склянку на стіл, бере її знову й повертає на місце. Тричі нервово стукає ногою по килиму.
— Усе не так просто, — каже він. — Розумієш, я закохався.
— Справді?
— Його звуть Гантер. Гантер Крейдон.
— Гантер Крейдон. Гаразд.
— Торік він був моїм студентом, — пояснює Луїс.
Кларисса відкидається назад і роздратовано зітхає. Це вже четвертий, принаймні про кого вона знає. Їй кортить узяти Луїса за барки й закричати: «Ти маєш старішати красивіше. Я не можу мовчки дивитися на те, як ти дбаєш і дбаєш собі, а тоді віддаєш усе якомусь хлопчиську, бо той молодий і гарненький».
— Мабуть, він найобдарованіший з усіх, кого мені доводилося навчати, — провадить Луїс. — Його моновистави про білого гея в Південній Африці просто приголомшливі. Неймовірно потужні.
— Що ж, — каже вона, не знаючи, що додати.
Кларисса відчуває жаль, а ще досаду до Луїса. А втім вона розуміє: Луїс справді закохався. У молодого хлопця. Самому Луїсові вже п’ятдесят три, а попереду в нього ще і секс, і безглузді суперечки, і муки кохання.
— Він дивовижний, — мовить Луїс і раптом, несподівано для самого себе, заходиться плачем.
Його починають душити сльози, гарячі-гарячі, аж в очах рябіє. Такі емоційні вибухи трапляються з ним повсякчас. Їх може спричинити пісня чи навіть старенький пес на дорозі. Рано чи пізно вони минають. Він дає собі раду з ними. Однак цього разу сльози навертаються на очі раніше, ніж він усвідомлює, що так станеться, і вмить ота частка його єства (що лічить кроки, ковтки та сплески руками) відзначає: «Він таки плаче, неймовірно!» Луїс нахиляється вперед, ховає обличчя в долонях і схлипує.
А правда така: він не кохає Гантера, а той не кохає його. У них роман, просто роман. Часом він може не згадувати про Гантера годинами. Гантер має цілісіньку зграю схожих на себе юнаків і омріяне майбутнє, тож, коли він рушить далі, Луїс не надто сумуватиме за його пронизливим сміхом, щербатим переднім зубом і дратівливим мовчанням.
У світі так мало любові.
Кларисса проводить долонею по Луїсовій спині. Як там казала Саллі? «Ми ніколи не сваримося»? Вони тоді десь вечеряли, рік тому чи більше. Там були ситні рибні медальйони в сліпучо-жовтому соусі (усе довкола, здається, потопало в тій яскравій підливі). «Ми ніколи не сваримося». І це таки правда. Звісно, часом вони сперечаються, сердяться, проте ніколи не вибухають, не кричать, не плачуть і не б’ють посуд. Очевидно, вони просто не сваряться, не мають у цьому аніякісінького досвіду. Перед ними ще простягається незвідана просторінь, яку вони тільки-но стали досліджувати, провівши перші переговори й відчувши себе разом досить упевнено, щоб отак узяти й усе зруйнувати. Хто б подумав! Незабаром вони із Саллі відсвяткують свою вісімнадцяту річницю. Вони — пара, що ніколи не свариться.