Луїс виходить із квартири, зарюмсаний, сердитий на Клариссу й почасти — яка нісенітниця! — закоханий у Джулію (а його ж ніколи не приваблювали жінки, ніколи!). Він досі здригається на саму згадку про ту жахливу, відчайдушну спробу, яку він зробив із Клариссою, щоб просто ствердити своє право на Річарда. Луїс уявляє собі, як вони з Джулією вислизають з оцієї гидкої, надміру вишуканої квартири, тікаючи від оцих стін лляного кольору й ботанічних репродукцій, від Кларисси та її газованої води зі скибочками лимона. Він спускається напівтемним коридором (двадцять три сходинки) у вестибюль і з парадних дверей виходить на Західну Десяту вулицю. Сонце, наче прожектор, б’є йому в обличчя. Він радо долучається до інших обивателів — до тхоруватого чоловіка, що вигулює двох такс, до спітнілого товстуна в темно-синьому костюмі й лисої жінки (це вплив моди чи хіміотерапії?) зі схожим на свіжий синець обличчям, яка притулилася до Клариссиного будинку й смокче цигарку.
Він обов’язково повернеться сюди, у це місто. Оселиться у Вест-Вілліджі й коротатиме вечори в «Данте»[35] з чашкою кави та цигаркою. Він не старий, ні. Позаминулої ночі він зупинив автівку посеред аризонської пустелі, виліз і стояв під зорями, аж поки відчув присутність власної душі чи, точніше кажучи, отієї незмінної частки свого єства, яка ще мить тому була дитиною, а тепер стояла в пустельній тиші, милуючись зоряним небом. З бентежною теплотою він думає про себе, юного Луїса Вотерса, про те, як усі свої молоді роки силкувався вжитися з Річардом, зазнаючи впереміж приємності й гніву від Річардового невпинного захоплення його руками та сідницями, про те, як, зрештою, назавжди покинув Річарда після сварки на залізничному вокзалі в Римі (чи то через Клариссин лист до Річарда, чи то просто через небажання бути більш щасливим і менш яскравим спілчанином). Той Луїс мав тільки двадцять вісім років, однак видавався собі набагато старшим і жалкував за втраченими можливостями. Той Луїс відвернувся від Річарда й сів у перший-ліпший поїзд, що, як з’ясувалося, прямував до Мадрида. Це, гадалося тоді, був рішучий, але не остаточний крок, і поки поїзд мчав уперед, а провідник роздратовано повідомляв, куди саме вони їдуть, Луїс відчував дивну, майже неприродну насолоду. Він був вільний. Згодом безтурботні мадридські дні сливе забулися; нині він не може навіть пригадати обличчя юного італійця (здається, той звався Франко), який переконав його начхати на довгий приречений роман із Річардом і пошукати простіших утіх. Одне він пам’ятає дуже чітко — оту мандрівку поїздом до Мадрида, оте особливе щастя, знайоме, на його думку, душам, що, покинувши земні оболонки, зберегли своє внутрішнє «я».
Луїс простує на схід, до університету. Ступивши сімдесят сім кроків, він зупиняється на розі й чекає, коли можна буде перейти дорогу.
Місіс Браун
Вона їде у своєму «шевроле» Пасаденською автомагістраллю між пагорбів, обсмалених де-не-де торішньою пожежею, відчуваючи, ніби їй це сниться, чи, точніше кажучи, снилося колись, а тепер пригадується. Усе довкола неначе пришпилено до цього дня, як приспаних ефіром метеликів — до картону. Ось чорні косогори, усіяні пастельними тинькованими будиночками, що їх не зачепив вогонь. Ось повите легеньким серпанком блакитно-біле небо. Лора веде автівку розважливо, не надто швидко й не дуже повільно, раз по раз позираючи в дзеркало заднього огляду. Вона — жінка за кермом, яка снить про те, що сидить за кермом.
Лора припоручила сина місіс Летч, яка живе на їхній вулиці. Сказала, що має термінову справу, пов’язану з чоловіковими вродинами.
Її охопив панічний страх. Так, інакше як «панічним страхом» це не назвеш. Вона пробувала задрімати, поки син спав по обіді; пробувала читати, проте не могла зосередитися. Вона лежала з книжкою в руках, спустошена й виснажена дитиною, тортом, поцілунком. Чомусь саме ці три речі не давали їй спокою, тож, лежачи на двоспальному ліжку в заштореній кімнаті з засвіченим нічником і силкуючись читати, вона раптом замислилася: «То люди отак божеволіють?..» Раніше Лорі бачилося це інакше: коли вона уявляла собі людину (жінку, схожу на неї), яка втрачає розум, їй верзлися галюцинації, стогін та лемент; з’ясувалося, одначе, що все може бути куди тихіше — так черство й безнадійно, що перша-ліпша емоція, навіть смуток, стала б полегшенням.
І от вона втекла на кілька годин. Виконавши всі обов’язки. Подбавши, щоб за сином наглянули. Спікши новий торт, розморозивши стейки й обрізавши стручки квасолі. Одне слово, переробивши все. Вона повернеться вчасно, щоб приготувати вечерю й погодувати собаку Кітті. Але цієї миті вона прямує хтозна-куди, щоб побути на самоті, звільнитися від сина, дому й тієї невеличкої святкової вечірки, яку має сьогодні влаштувати. При ній лише сумочка та примірник «Місіс Делловей». Лора в панчохах, блузці й спідниці. На вухах — улюблені сережки (звичайні мідні диски). Її огортає якесь невиразне, безглузде задоволення своїм одягом і чистотою автівки. Маленька темно-синя смітничка, порожня-порожнісінька, міцно облягає виступ днища над тяговим мостом, точнісінько як сідло — коня. Вона розуміє, що це смішно, та все одно шукає розради в тому бездоганному порядку. Охайна й гарно вбрана, вона їде все далі й далі.
35
«Данте» — популярний бар у Нью-Йорку, відкритий 1915 року. 2016 року заклад посів 34 місце в списку «50 найкращих барів світу».