Їй аж не віриться, що в неї все вийшло. Через аркаду, з ключем у руці, вона прямує в дальній кінець вестибюля до обкутих бронзою ліфтових дверей. Над кожним ліфтом — вузька горизонтальна панель із яскравими червоними цифрами. Лора проминає зали з порожніми диванами та кріслами, горщики з мініатюрними пальмами, які мирно дрімають у холодку, і засклений грот (таке собі поєднання аптеки з кав’ярнею), де кілька самотніх чоловіків у костюмах, сидячи за стійкою, читають газети, а літня пані в блідо-рожевому одязі офіціантки й рудій перуці, ні до кого конкретно не звертаючись, розповідає, здається, щось смішне; де на постаменті під прозорим пластиковим ковпаком височіє нереально великий лимонно-меренговий пиріг без двох шматків.
Лора викликає ліфт, заходить і натискає кнопку свого поверху. На стінці ліфта під склом — рекламне фото яєць бенедиктин, що їх можна замовити в готельному ресторані до другої години дня. Дивлячись на нього, вона шкодує, що прибула запізно й уже не зможе поласувати ними. Сум’яття держало її в лабетах дуже довго, щоб ураз розвіятися, проте його природа несподівано змінилася. Хвилювання, злість і невдоволення собою нікуди не зникли, але тепер вони живуть ніби окремо. Намір улаштуватися в цьому готелі й піднятися ліфтом урятував її так, як, либонь, рятує морфій хворого на рак — не усуваючи біль, а тільки притлумлюючи його. Лора почувається так, наче її супроводжує невидима сестра, схильна до примх, нападів люті та докорів сумління, і саме ця жінка, бідолашна родичка, потребує розради й спокою. А Лорі судилося стати медсестрою, чий обов’язок — допомагати іншим мученикам.
Висівши з ліфта, Лора тихо ступає коридором до номера дев’ятнадцять і встромляє ключ у замок.
Ось її кімната — бірюзова, з бірюзовим покривалом на двоспальному ліжку й картиною («Париж навесні») у світлій дерев’яній рамі. Одне слово, нічого незвичайного. У кімнаті розпливається важкий дух алкоголю, соснової смоли, вибілювача та ароматизованого мила — не те щоб затхлий і спертий, а просто несвіжий. Запах утоми, як схарактеризувала його Лора. Запах місця, де весь час хтось перебуває.
Лора підходить до вікна, розсуває прозорі білі фіранки й підіймає жалюзі. Унизу — клинчастий сквер із фонтаном, ріденькими кущами троянд та порожніми кам’яними лавками. Їй знову здається, що то лише сон — сон, у якому вона споглядає оцей дивний безлюдний сад, поки годинник відлічує хвилини після другої. Вона відвертається од вікна. Знімає черевики, кладе «Місіс Делловей» на скляний нічний столик і лягає на ліжко. У номері панує особлива готельна тиша, неприродна й нависла над скрипами, бульканням та шурхотом коліщат по килиму.
Нарешті вона втекла від свого життя. Це було напрочуд просто.
Здається, вона покинула власний світ і опинилася в царстві книжки. Звісно, нема нічого контрастнішого супроти Лондона місіс Делловей, аніж оцей бірюзовий покій, і все ж Лорі чомусь уявляється, ніби сама Вірджинія Вулф, жінка-геній і потопельниця, після смерті могла потрапити у вельми схоже місце. Лора тихо, безгучно сміється. «Господи, — подумки благає вона, — нехай рай буде кращим за номер у “Норманді”». Так, рай, певно, розкішніше вмебльований, яскравіший та величніший, однак і йому, очевидно, властиві приглушена метушня й відірваність від навколишнього світу. У Лориному усамітненні в цьому покої є щось манірне й водночас розпусне. Вона в безпеці. Тут їй можна робити все, що заманеться. Геть усе. Вона немов та молода, яка лежить у спальні й чекає… ні, не свого подружжя й узагалі не чоловіка. Когось іншого. Чогось іншого.
Лора тягнеться по книжку, з якої виглядає срібна закладка («Моїй книголюбці з любов’ю») — чоловіків подарунок на котрийсь день народження.
З відчуттям глибокого й багатонадійного полегшення Лора береться читати.
Вона пригадувала, як одного разу вкинула шестипенсову монету в Серпентайн[36]. Звісно, у кожного були свої спогади, та цієї миті її більше захоплювало те, що відбувалося тут і тепер, просто перед нею. Наприклад, ця повненька пані, яка саме сідала в таксі. Прямуючи до Бонд-стрит, вона вкотре запитувала себе: хіба комусь є діло до того, що і її колись не стане, що життя й далі плинутиме своєю чергою вже без неї? Чи шкодувала вона про це? Чи їй просто хотілося вірити, що зі смертю настає абсолютний кінець? Однак якимось дивом серед цього невпинного хаосу вона досі жила, і Пітер досі був поруч. Вони й далі розчинятимуться одне в одному, бо ж вона була частинкою дерев біля дому, частинкою їхнього непоказного будинку, який ось-ось розпадеться на порох і шматочки, частинкою людей, яких вона ніколи не бачила. Вона стелилася, наче туман, поміж добрих знайомих, а вони піднімали її вгору на своїх гілках, як на її очах справжні дерева тримали на своїх гілках туман, а її життя, та й вона сама, простягалися тим часом далеко-далеко. Утім, чого це вона розмріялася перед вітриною «Гетчердс»[37]? Що саме вона намагається пригадати? І який білосніжний світанок постає в її уяві, коли вона читає такі рядки:[38]
37
«Гетчердс» — найстаріша книгарня Великої Британії, заснована 1797 року й розташована на вулиці Пікаділлі в Лондоні.