Можна взяти й умерти. Лора раптом розуміє, що і вона, і будь-хто інший має цей вибір. Безглузда, запаморочлива думка, трохи фантастична, озивається в її голові — ледь чутно, але виразно, наче тріскучий голос далекої радіостанції. Лора може відійти у вічність. У цьому химерному, примарному пориві нема нічого патологічного. І готельний номер — одне з місць, де люди прощаються з життям, чи не так? Імовірно, навіть дуже ймовірно, що хтось уже вчинив це якраз тут, у цій кімнаті, ось на цьому ліжку, сказавши собі: «З мене годі!» А тоді востаннє скинув оком на ці вицвілі стіни, на гладеньку збляклу стелю. Потрапляючи в готель, немовби вислизаєш зі свого звичного життя й опиняєшся на нейтральній території, у блідій-блідісінькій кімнаті, де конання вже не видається чимось екстраординарним.
Це, як думається Лорі, ніби поринути в глибокий спокій і здобути свободу. Просто взяти й рушити в останню путь, сказавши: «Я більше не можу; ви й гадки не маєте, що зі мною; мені несила жити так далі». Є, либонь, у цьому своєрідний жахливий чар, як у світанковій пустелі чи крижаному полі. Вона теж може переселитися в інший пейзаж, покинувши в цьому понівеченому світі, що ніколи вже не буде цілим і абсолютно чистим, сина, чоловіка, Кітті, батьків — узагалі всіх, хто потім, відповідаючи на запитання й перемовляючись, розгублено бурмотітиме: «Ми гадали, що з нею все гаразд; ми сподівалися, що її смуток минеться. Ми й у голові не покладали, що станеться саме так».
Лора гладить себе по животі. «Я нізащо цього не зроблю, — промовляє вона вголос у тихій, чистій кімнаті. — Нізащо». Вона любить життя, безнадійно любить, принаймні в певні моменти; до того ж це приголомшить її сина. І чоловіка, і другу дитину, яка ще тільки формується в ній. Хіба оговтаються вони опісля? Ні помилки, ні напади гніву чи депресії, ні інші вибрики живої дружини й матері, хай навіть найстрашніші, не зможуть із цим зрівнятися. Це звичайнісіньке зло. Воно проб’є величезну діру в її атмосфері, куди засмокче все, що вона створила: розмірені будні, освітлені вікна, стіл, накритий до вечері… Усе.
Однак їй утішно усвідомлювати (якесь раптове осяяння), що піти з життя таки можна. Думаючи про цілий спектр варіантів і безстрашно вибираючи найімовірніші з них, Лора відчуває дивну насолоду. Уява малює Вірджинію Вулф, невинну, виведену з рівноваги, розчавлену нестерпним тягарем життя й мистецтва; вона заходить у воду з каменем у кишені. Не перестаючи себе пестити, Лора доходить висновку: це не складніше, ніж зареєструватися в готелі. Анітрохи не складніше.
Місіс Вулф
Вірджинія з Ванессою п’ють у кухні чай.
— У «Герродсі»[40] було чудове пальтечко на Анжеліку, — каже Ванесса. — А от на хлопчиків, на жаль, нічого. Мабуть, я все ж подарую їй пальтечко на день народження, хоч, звісно, вона розсердиться. На її думку, такі речі їй і так повинні купувати, а не дарувати на свята.
Вірджинія киває. Цієї миті вона, здається, не годна вичавити із себе й слова. У світі так багато всього: пальта в «Герродсі»; діти, які завжди будуть незадоволені й розчаровані, хоч що ви для них робитимете; пухкенька Ванессина рука, що тримає чашку, і дроздиця в садку, така прекрасна на своєму смертному ложі, як жіночий капелюшок.
Оця година в кухні.
Ні, Кларисса не помре, не вкоротить собі віку. Хіба вона зможе залишити все й піти в небуття?
Вірджинія готується виректи щось мудре про виховання дітей. Їй ще достеменно невідомо, що саме, та вона не мовчатиме.
Насправді їй хочеться сказати: «Годі! Чашки чаю, пташка в садку, проблема з дитячими пальтами… З мене годі!»
Помре хтось інший. Глибший і розумніший за Клариссу. Той, чий смуток і талант зможуть протистояти спокусам цього світу з його чашками чаю та пальтами.
40
«Герродс» — один із найбільших у світі універсальних магазинів, розташований у Лондоні, на Бромптон-роуд, неподалік станції метро «Найтсбридж».