— Можливо, Анжеліка… — починає Вірджинія, але тут її своїм несподіваним поверненням із Лондона рятує розлючена й сповнена тріумфу Неллі.
Служниця так розмахує пакетом із китайським чаєм та імбирними цукатами, ніби збирається пожбурити його.
— Добрий день, місіс Белл, — озивається вона підкреслено холодним голосом ката.
Ось Неллі з чаєм і цукатами, а ось Вірджинія, загадково щаслива, аж до неба, жива, у кухні з Ванессою цього звичайного весняного дня. Неллі, цій упокореній королеві амазонок, цій вічно обуреній гордівниці, доводиться викладати на стіл усе, що їй загадали купити.
Коли Неллі відвертається, Вірджинія нахиляється і — всупереч заведеному звичаєві — цілує Ванессу в губи. Невинно, зовсім невинно, однак тут, у кухні, за спиною Неллі, у тому відчувається щось заборонене й неймовірно чарівне. Ванесса повертає поцілунок.
Місіс Делловей
— Бідолашний Луїс.
Джулія зітхає якось по-старечому, скрушно й роздратовано, уособлюючи споконвічне материнське ремствування — оту багатовікову традицію жінок скрушно й роздратовано зітхати через дивні, незрозумілі їм чоловічі захоплення. Раптом Кларисса уявляє дочку в п’ятдесят років. Вона, безперечно, належатиме до тих жінок, яких називають самодостатніми, сильними духом і тілом, напрочуд талановитими, рішучими та яскравими. А ще — ранніми птахами. У цю хвилину Клариссі хочеться бути Луїсом — не бути з ним (ідучи тернистою, важкою стежкою), а саме бути ним — нещасним зрадливим безпринципним диваком, який давно загубив себе на вулицях великого міста.
— Так, — погоджується вона з дочкою, — бідолашний Луїс.
А чи не зіпсує Луїс Річардові вечірку? І навіщо вона покликала того Волтера Гарді?
— Він такий дивакуватий, — каже Джулія.
— Ти не проти, якщо я тебе обійму?
Джулія сміється і знову обертається на дев’ятнадцятирічне дівча. Вона неймовірно вродлива. Вона ходить на фільми, про які Кларисса ніколи не чула, а ще на неї нападає то нудьга, то ейфорія. Її ліву руку прикрашають аж шість перснів, проте серед них, на жаль, немає того, який Кларисса подарувала їй на вісімнадцятиріччя. У Джуліїному носі красується срібна каблучечка.
— Звісно, ні, — мовить Джулія.
Кларисса міцно обіймає дочку й швидко відпускає.
— Як ти? — питає вона і зараз-таки похоплюється.
Вона побоюється, що дочка сприйме це запитання за нав’язування, за одну з тих невинних батьківських звичок, які будять у підлітках думки про самогубство. Її власна мати інстинктивно прокашлювалася, а кожне своє заперечення починала зі слів: «Не хочу видатися занудою, але…» Кларисса досі це пам’ятає й час від часу шаліє, натомість від спогадів про материну добрість, стриманість та милосердя не лишилося й сліду. Вона завжди звертається до Джулії із цим «як ти?». Почасти через свою тривожність (чи ж може вона після всього, що сталося, відчувати себе з дочкою спокійно й розслаблено?), а почасти через щире бажання почути відповідь.
Їй здається, що вечірка зійде на пшик. Річардові буде марудно та незатишно. І не без причин. Ну й дріб’язкова ж вона: так турбуватися через абищиці! Джулія, певно, жартує із цього в компанії друзів.
А втім, хіба можна мати таких подруг, як Мері Кралл?
— Зі мною все гаразд, — відповідає Джулія.
— Маєш розкішний вигляд, — зауважує Кларисса з бадьорим розпачем у голосі.
Принаймні вона ніколи не шкодує компліментів, бо належить до тих матерів, що хвалять своїх дітей, дають їм упевненість, а не скаржаться безперестанку на власні негаразди.
— Дякую, — озивається Джулія. — Слухай, я часом не залишила тут учора рюкзака?
— Залишила. На вішаку біля дверей.
— Добре. Ми з Мері підемо по крамницях.
— Де ви зустрічаєтеся?
— Власне, вона вже тут. Чекає надворі.
— О…
— Вона курить.
— Ну, може, коли докурить, усе ж зайде привітатися?
Джулія хмурніє. На її обличчі відбивається каяття і щось іще — чи, бува, не колишня притлумлена злість? А може, це звичайнісіньке усвідомлення провини? Западає тиша, у якій дедалі дужче відчувається вияв сили умовності, такої ж неослабної, як гравітація. Навіть якщо ти раз по раз кидала життю виклик, навіть якщо виховувала дочку без чоловіка так гідно, як тільки могла (Джуліїн батько — лише занумерована пробірка; вибач, доню, але відшукати його не вийде), однаково настане момент, коли ти, сповнена материнського осуду та гніву, стоячи на перському килимі, дивитимешся в очі дівчині, яка тебе зневажає (попри твою турботу) за те, що в неї ніколи не було батька. Може, коли докурить, усе ж зайде привітатися?