З якого це дива Мері Кралл нехтує правила пристойності? Негоже стояти й чекати надворі, хай навіть ти нетямишся з люті чи зі слави. Треба зайти й привітатися. Переборовши себе.
— Я зараз покличу її, — каже Джулія.
— Не треба, усе гаразд.
— Ні, справді. Вона просто курить. Ти ж знаєш її. Цигарки в неї завжди на першому місці.
— Не варто тягти її сюди силоміць. Повір. Іди собі, я більше тебе не затримую.
— Ні. Я хочу, щоб ви краще пізнали одна одну.
— Ми й так уже чудово пізнали одна одну.
— Не бійся, мамо. Мері — дуже мила дівчина. І зовсім-зовсім не страшна.
— Я й не боюся її. Таке скажеш!
Джулія хитро посміхається, хитає головою й виходить із кімнати. Кларисса схиляється над журнальним столиком і посуває вазу з квітами на кілька сантиметрів ліворуч. Її так і пориває сховати троянди. Якби ж то був хтось інший, а не Мері Кралл! Якби ж то був хтось інший!
Джулія повертається, ведучи за собою Мері. Ось вона знову тут, ця Мері — Мері-сувора, Мері-невблаганна, Мері-праведна, з поголеною головою, на якій проступає темна щетина, у слаксах[41] щурячого кольору, з обвислими грудьми (їй, мабуть, уже перескочило за сорок) під потертою, збляклою майкою. Ось її важка хода, ось її пронизливий, недовірливий погляд. Позираючи на Джулію й Мері, Кларисса уявляє собі маленьку дівчинку, яка тягне додому вуличного собаку — самі ребра та жовті зуби — жалюгідне й украй небезпечне створіння, з примхи долі позбавлене доброго догляду, але таке зголодніле, що його вже не розчулиш ані любов’ю, ані щедрістю. Цей собака тільки їстиме і їстиме, безперестанку. Він ніколи не насититься й не звикне до рук.
— Вітаю, Мері, — озивається Кларисса.
— Здоровенькі були, Клариссо.
Мері перетинає кімнату й потискає Клариссі руку. Долонька в Мері маленька, сильна й несподівано ніжна.
— Як ви? — питає Мері.
— Непогано, дякую. А ви?
Мері знизує плечима. «А як, на вашу думку, я маю почуватися, як узагалі можна почуватися в цьому світі?!» Кларисса спіткнулася на каверзному запитанні. Вона думає про троянди. Цікаво, хто їх зрізує? Може, примушують дітей? А може, цілі родини виходять на поля ще перед світанком і працюють не розгинаючись день у день — спини ниють, пальці кривавляться?
— Ідете по крамницях? — питає Кларисса з підкресленим презирством у голосі.
— По нові чоботи, — мовить Джулія. — А то ці з Мері вже скоро спадуть.
— Ненавиджу ходити по крамницях, — озивається Мері, і по її обличчю перебігає тінь винуватої посмішки. — Це таке марнування часу.
— Слухай, ми йдемо по чоботи сьогодні, — уриває її Джулія. — І край!
Клариссина дочка — дивовижна, розумна дівчина — скидається цієї миті на бадьору дружину, що допомагає чоловікові розібратися зі щоденними справами. Кілька незначних змін — і її можна було б сприйняти за дівчину з п’ятдесятих.
— Сама я не зможу дати собі з цим ради, — каже Мері до Кларисси. — Поліціянтів зі сльозогінним газом я не боюся, а от від продавців волію триматися якнайдалі.
Приголомшена Кларисса усвідомлює, що Мері намагається з нею поладнати. Силкується по-своєму їй сподобатися.
— Ох, не такі вже вони й страшні, — заспокоює її Кларисса.
— Спочатку оті всі крамниці, отой весь непотріб, лайно — ой, вибачте, ота продукція, оті всі товари — укупі з рекламою, яка атакує тебе зусібіч: «Купи-купи-купи-купи-купи…» А. тоді до тебе підходить довговолоса розмальована дівка й питає: «Чи можу я вам допомогти?» У ті хвилини так і хочеться вигукнути: «Суко, та ти й собі допомогти не можеш!»
— Ем-м… — мимрить Кларисса, — це вже серйозно.
— Нумо, Мері, — мовить Джулія.
— Подбай про неї, — звертається Кларисса до Джулії.
«Дурепа! — думає Мері Кралл. — Самовдоволена, зарозуміла відьма!»
«Ні, — виправляється вона, — Кларисса Вон не ворог. Кларисса Вон просто затуманена, не більше й не менше. Вона вірить, що, додержуючись певних правил, житиме не гірше від чоловіків. Вона купила собі цей квиток. Тут нема її провини». І все ж Мері кортить узяти Клариссу за барки й прокричати: «Невже ти справді гадаєш, що під час облави на невгодних тебе обминуть? Тоді ти неприторенна дурепа!»
— Бувай, мамо, — каже Джулія.
— Не забудь рюкзак, — нагадує Кларисса.
— О, дякую, — усміхається Джулія, знімаючи з вішака яскраво-помаранчевий брезентовий рюкзак — одну з тих речей, які, здавалося б, їй зовсім не личать.
Цікаво, чим їй не до душі перстень?
Джулія відвертається, і на якусь мить погляди Кларисси й Мері схрещуються. «Дурепа, — знову доходить висновку Мері, щосили намагаючись залишатися люб’язною чи принаймні спокійною. — Та ні, до біса цю люб’язність! Нема нічого огиднішого за цих підстаркуватих, одягнених за останнім писком моди, буржуазних аж до нутра кісток педерастів і лесбіянок, які щосили вдають із себе справжні подружжя. Краще бути відвертим, щирим кретином, таким собі Джоном — хай йому трясця! — Вейном[42], аніж розчепуреною лесбіянкою з престижною роботою».