Добравшись нарешті до «Квадранту», де м’ясник і зеленяр уже згорнули свої ятки, Вірджинія звертає до залізничної станції. Аж тут їй блискає думка: вона з’їздить до Лондона, вона просто з’їздить до Лондона у справі, як Неллі, тільки справою Вірджинії буде сама подорож. Півгодини потягом до Паддінґтона, потім прогулянка вниз і вниз однією вуличкою, другою, третьою… Яка забава — немовби занурюєшся глибше й глибше! Вірджинії чомусь здається, ніби вона зможе вижити й розквітнути, тільки коли опиниться в Лондоні, коли хоч на мить порине в його безмір під мирним небом, такий зухвалий і безцеремонний, з незаштореними вікнами (ось похмурий жіночий профіль, он спинка різьбленого стільця), зі жвавими вулицями, з парами, що безтурботно прогулюються у вечірніх убраннях, з пахощами воску, бензину та парфумів, з музикою (в одному з білих колонних будинків на широкому проспекті хтось грає на піаніно), з гудінням клаксонів і гавканням собак, з шумними яскравими атракціонами, які крутяться й крутяться без упину, з Біґ-Беном, що відбиває години, пускаючи їх олив’яними колами понад голови завсідників вечірок та автобуси, понад кам’яну королеву Вікторію, яка сидить перед палацом на приступках, порослих геранями, і понад парки, що потопають у тінистій урочистості за чорними металевими огорожами…
Вірджинія спускається сходами до Річмондського вокзалу. Він її відправний пункт і місце призначення. Ця склепінчаста будівля з колонами, де завжди трохи пахне горілим, видається безлюдною навіть тоді, коли тут багато народу (як оце тепер). Її жовті дерев’яні лавки вкрай непривітні. Вірджинія позирає на годинник — поїзд щойно відійшов, а до наступного — майже двадцять п’ять хвилин. Вона нерішуче завмирає. Їй чомусь здавалося (яка дурниця!), що вона відразу вскочить у вагон або почекає щонайбільше хвилин п’ять-десять. Якусь мить Вірджинія нетерпеливиться перед годинником, а тоді починає неквапом походжати платформою. Якщо вона таки наважиться й сяде в потяг через — скільки там іще? — двадцять три хвилини, якщо поїде до Лондона, трохи поблукає його вуличками й повернеться в Річмонд останнім потягом у десять хвилин на дванадцяту, то Леонард збожеволіє від тривоги. А якщо Вірджинія зателефонує йому просто зараз (ось і громадський телефон, нещодавно встановлений на станції), він страшенно розлютиться й вимагатиме, щоб вона негайно повернулася додому, побоюючись (напрямки він, звісно, ніколи цього не скаже), що виснаження та перенапруження можуть спровокувати рецидив і в тому буде тільки її вина. А найсмішніше те, що він має незаперечну рацію й водночас тяжко помиляється. Так, здавалося б, їй краще та безпечніше перебувати в Річмонді, менше говорити, менше писати, менше хвилюватися, не зриватися з місця й не мчати до Лондона, не блукати його вуличками. А втім, без цього вона помирає, тихо помирає на трояндовому ложі. Справді, краще зустріти плавець у воді, аніж невилазно сидіти в криївці, ніби війна ще не скінчилася (дивно, але перше, що після всього спадає на пам’ять, — безнастанне переховування в підвалі, коли всі домочадці збивалися докупи і їй, Вірджинії, доводилося годинами слухати теревені Неллі та Лотті). Життя спливає (їй уже сорок з лишком), крапля по краплі, а екіпаж, що забрав Ванессу й усе її галасливе товариство, її бурхливе, барвисте життя, дітей та коханців, її ошатний будиночок, де назавжди оселився гамір, розчиняється в нічному мороці, залишаючи в повітрі тільки відлуння кимвала й акордеона, яке стихає разом зі стукотом коліс. Ні, вона не телефонуватиме зі станції, вона потелефонує з Лондона, коли вже нічого не можна буде вдіяти. Вона готова прийняти кару.
Вірджинія купує квиток у червоновидого касира в заґратованому віконечку, а тоді йде та сідає на дерев’яну лавку, тримаючи спину рівно. Чекати ще вісімнадцять хвилин. Вона сидить, дивлячись просто поперед себе (ет, якби було що почитати!), і раптом усвідомлює, що більше не втерпить (лишається п’ятнадцять хвилин). Устає й виходить із вокзалу. Якщо пройде один квартал по К’ю-роуд — туди й назад, то повернеться якраз вчасно.
Вона проминає м’ясну крамницю, мимохіть ловлячи власне відбиття в золотих літерах на склі вітрини (під вивіскою — туша ягняти зі жмутком сіруватої вовни на гомілці), і враз помічає Леонарда, що спішить до неї. Їй блискає думка розвернутися й побігти назад на станцію: тільки так вона зможе уникнути непоправної катастрофи. Та ба! Вірджинія йде далі, назустріч Леонардові, який, з усього видно, страшенно квапився, коли виходив надвір: на ньому досі хатні шкіряні капці. У жилетці й вельветовому піджаку, з відкритою шиєю, він видається напрочуд худим та виснаженим. І навіть попри те, що Леонард прийшов по неї, мов констебль чи наглядач, мов повчальник, вона не може не завважити, який він маленький у своїх капцях посеред К’ю-роуд, який підтоптаний та непоказний. Вона позирає на нього, наче на незнайомця, і бачить звичайного чоловіка; довкола таких чимало. Через це Вірджинії стає дуже сумно. Приголомшена, вона видавлює із себе іронічну посмішку.