— Містере Вулф, — першою озивається Вірджинія, — яка приємна несподіванка!
— Не хочеш мені пояснити, що ти замислила? — питає він.
— Я просто вийшла прогулятися. Тебе це дивує?
— Так, бо ти зникла перед самісінькою вечерею, не сказавши й слова.
— Мені не хотілося тебе турбувати, я знала, що ти працюєш.
— Я й справді працював.
— Ну от.
— Не роби так більше. Мені це не до вподоби.
— Леонарде, ти поводишся дуже незвично.
— Я? — Він сердито дивиться на неї. — Я лише хочу зрозуміти, у чому річ. Я всюди тебе шукав, а ти кудись пропала. Мабуть, щось трапилося, думаю.
Вірджинія відразу уявляє собі, як він шукає її в будинку, потім у садку. Тоді мчить повз мертву дроздицю до воріт і збігає з пагорба. Вірджинію раптом огортає невимовний жаль до нього. Їй годилося б розповісти Леонардові все: і що передчуття його не зрадило, і що вона дійсно задумала своєрідну втечу й хотіла зникнути, хай навіть на кілька годин.
— Нічого не трапилося, — натомість мовить вона. — Я лише хотіла подихати свіжим повітрям. Такий чудовий вечір!
— Я так хвилювався, — каже він. — Сам не знаю чому.
Якийсь час вони стоять незвично мовчазні й позирають на вітрину м’ясної лавки, фрагментарно відбиваючись у золотих літерах.
— Неллі все приготувала, — озивається Леонард. — Якщо за п’ятнадцять хвилин нас не буде вдома, вона стривожиться і з люті спалить будинок.
Вірджинія вагається. А як же Лондон? Їй, як і раніше, хочеться сісти в поїзд.
— Мабуть, ти зголоднів, — каже вона.
— Трохи. Та й тобі слід поїсти.
«Які ж ці чоловіки слабкі, — думається їй, — які полохливі!» Вона пригадує, як Квентін кинувся до будинку змивати з долонь смерть маленької дроздиці. Вірджинії здається, що вона стоїть на невидимій межі. По цей бік — суворий і схвильований Леонард, низка зачинених крамничок і темний узвіз, що веде до Хогарт-хаус, де Неллі нетерпеливо чекає на них, смакуючи новий привід для образ і невдоволення. По той бік — поїзд, Лондон і все пов’язане з ним: свобода, поцілунки, мистецькі можливості й підступний тьмяний блиск божевілля. На думку Вірджинії, місіс Делловей і є оцей будинок на пагорбі, де от-от розпочнеться вечірка, а смерть — це місто внизу, яке місіс Делловей обожнює і якого боїться, куди їй хочеться зануритися так глибоко, щоб більше ніколи звідти не вибратися.
— Здається, нам час повернутися до Лондона, — каже Вірджинія. — Як гадаєш?
— Не певен, — відповідає Леонард.
— Мені вже давно стало краще. Ми ж не можемо вічно переховуватися в передмісті!
— Обговорімо це краще за вечерею, добре?
— Що ж, гаразд.
— Тобі справді так кортить жити в Лондоні? — питає Леонард.
— Авжеж, — мовить Вірджинія. — Я й сама б хотіла, щоб усе було інакше. Щоб я могла тішитися спокійним життям.
— І я б цього хотів.
— Ходімо, — каже вона.
Квиток досі в її сумці. Вірджинія й словом не прохопиться, що планувала втекти, хай навіть на кілька годин. З почуттям, що це не їй, а йому потрібні турбота й затишок, вона бере його попід руку й ніжно потискає за лікоть. Вони пліч-о-пліч сходять пагорбом до Хоґарт-хаус, як звичайне немолоде подружжя, що повертається додому.
Місіс Делловей
— Ще кави? — пропонує Олівер.
— Дякую, — Саллі простягає чашку помічникові Олівера, напрочуд нечепурному юнакові з білявим волоссям та запалими щоками.
Олівер відрекомендував його як свого асистента, хоч, здається, той завідує тільки кавою. Саллі сподівалася побачити бездоганного молодого жеребця з важкою щелепою й натренованими біцепсами. А цей кволий, охочий виконувати накази хлопець більше скидається на продавця парфумерного відділу крамниці.
— То що скажете? — питає Олівер.
Щоб не дивитися на Олівера, Саллі спостерігає, як асистент наливає їй каву. Потім, коли чашку ставлять на столі, Саллі переводить очі на Волтера Гарді, що незворушно сидить собі, не промовивши й слова. Це особливий талант: Волтерів погляд завжди всім видається уважним і водночас цілком порожнім, наче в ящірки, яка вилізла на камінь, щоб погрітися на осонні.