— Цікаво, — відповідає Саллі.
— Еге ж, — озивається Олівер.
Саллі замислено киває й відпиває ковток кави.
— От тільки чи вийде щось із цього?
— Гадаю, вийде, — відповідає Олівер. — Люди, здається, уже готові.
— Ви справді так уважаєте?
Саллі подумки звертається до Волтера з надією, що той утрутиться в розмову: «Та скажи ти вже що-небудь, недоумку!» Проте розімлілий Волтер у відповідь лише мовчки киває й кліпає очима, напружений у передчутті небезпеки й водночас загіпнотизований теплом, що його випромінює Олівер Сент-Ів — гарно вбраний і розкуйовджений чоловік років сорока п’яти з проникливими очима за скельцями окулярів у скромній золотій оправі, якого (щоправда, у кіно) уже стільки разів намагалися вбити, обдурити, зганьбити, позбавити сім’ї і який завжди любився з богинями так пристрасно-сором’язливо, ніби не йняв віри власному щастю.
— Авжеж, — відповідає Олівер.
Нотки нетерпіння в його голосі стають дедалі виразнішими.
— Що ж, так, це… цікаво, — мовить Саллі, ледь стримуючи сміх.
— Волтер упорається, — запевняє Олівер. — Він докладе всіх можливих зусиль, я певен.
Почувши своє ім’я, Волтер здригається, моргає ще частіше й подається вперед, мало не червоніючи по самісінькі вуха.
— Я не проти спробувати, — урешті озивається він і розквітає надзвичайною усмішкою.
Саллі часом досі дивується, що в житті Олівер неабияк скидається на себе екранного. Хіба кінозіркам не годиться бути опецькуватими, непримітними й лихими на вдачу? Хіба не в цьому їхній обов’язок перед нами? А от Олівер Сент-Ів, певно, й у дитинстві був схожий на кінозірку. Він блискучий, наче Пол Баньян[43]. Високий, під метр дев’яносто, з великим плескатим обличчям, з досконалими руками, укритими світлими волосками, з долонями, що легко можуть умістити голови багатьох чоловіків. І хоч він не такий гарний, як у кіно, проте в ньому все одно є щось дивовижне та неповторне, якась безперечна унікальність душі й тіла, тому решта американських чоловіків, м’язистих, завзятих та рішучих, видаються лише його копіями, майстерними чи посередніми.
— Спробуйте, — каже Олівер Волтерові. — Я вірю у ваші здібності. Це ж ви однією маленькою історією зруйнували мою кар’єру.
Волтер силкується вичавити із себе спочутливу усмішку, а виходить злісна зарозуміла міна, сповнена ненависті. Саллі раптом чітко уявляє собі, яким він був у десять років. Товстий, надміру запопадливий хлопчик, здатний із найвищою точністю визначити популярність своїх однолітків і кожної миті готовий на найпідступнішу зраду.
— Я тут ні до чого, — вишкіряючись, озивається Волтер. — Навпаки, я намагався вас застерегти. Згадайте, скільки разів я телефонував вам!
— О, не турбуйтеся, друже. Я ж просто пожартував, — мовить Олівер. — Насправді я ні за чим не жалкую. То як, візьметеся до сценарію?
— Я ще ніколи не писав трилерів, — вагається Волтер.
— Тут нема нічого складного. Це найлегша річ у світі. Візьміть напрокат із півдесятка прибуткових фільмів, і вам усе відразу стане зрозуміло.
— Але ж цей фільм має бути трохи інакшим, — зауважує Саллі.
— Аж ніяк, — усміхнено відповідає Олівер, стримуючи роздратування. — Він нічим не відрізнятиметься від інших фільмів. Хіба що головний герой — гомосексуаліст, от і все. Але за це його ніхто не картатиме. І на СНІД він не хворітиме. Він буде звичайним голубим, який просто робитиме те, що йому належить. Рятуватиме світ усіма можливими способами.
— М-м-м… — замислено озивається Волтер, — гадаю, я із цим упораюся. Мені хотілося б спробувати.
— Гаразд. Чудово.
Саллі мовчки попиває каву, розриваючись між бажанням піти і бажанням залишитися, між жагою стати об’єктом захоплення Олівера Сент-Іва і жагою опиратися цьому пориву. Їй відразу блискає думка, що у світі немає нічого могутнішого за славу. Силкуючись зберегти внутрішню рівновагу, Саллі роззирається по Оліверовій квартирі, що прикрасила була обкладинку журналу «Аркітекчерел дайджест» за рік перед тим, як її власник публічно оголосив про свою сексуальну орієнтацію. Ця оселя, певно, більше ніколи не з’явиться в журналі, бо сексуальні вподобання господаря свідчать і про його смак. Парадокс, як здається Саллі, у тому, що Оліверове житло мерзенне своєю надмірною розкішшю, якої так прагнуть усі мачо: журнальними столиками з прозорими пластиковими стільницями, коричневими лакованими стінами, нішами з підсвіченими азійськими й африканськими реліквіями (Олівер, безперечно, убачає в них «драматичний акцент»), більше схожими — попри догляд і показне обожнювання — не на експонати справжнього колекціонера, а на награбовані трофеї. Саллі приходить сюди вже втретє, і щоразу їй кортить конфіскувати та повернути законним власникам усі ці скарби. Вона вдає, ніби уважно слухає Олівера, а сама уявляє, як під радісні вигуки заходить у віддалене гірське село, несучи потемнілу від часу маску антилопи чи блідо-зелену порцелянову миску з ледь помітним полиском, у якій уже десять сторіч поспіль плавають двоє мальованих коропів.
43
Пол Баньян (