По цих словах Саллі охоплює хвиля обурення, яка повільно здіймається звідкись з-під живота й застеляє гарячим туманом очі. Від Волтерової пихи їй уривається терпець. Відчувається, що, навіть промовляючи чемні, ввічливі слова і — цілком можливо — не лукавлячи, Волтер усе одно думає тільки про те, як добре бути напіввідомим романістом Волтером Гарді, приятелем кінозірок та поетів, здоровим і м’язистим у свої сорок із лишком. Якби він не мав у суспільстві такої ваги, то був би справжнісіньким посміховиськом.
— От і все, — мовить Саллі, коли вони доходять до рогу вулиці, але перш ніж вона встигає попрощатися, Волтер квапливо підступає до вітрин однієї з крамниць і завмирає за кілька сантиметрів від скла.
— Глянь лишень, — вигукує він, — яка краса!
У вітрині — три шовкові сорочки, вдягнені на гіпсові копії старогрецьких статуй. Одна — блідо-абрикосова, друга — смарагдова, а третя — сапфірова. На кожній із них уздовж коміра й спереду — особливий павутинчастий візерунок, тонко вишитий срібною ниткою. Усі три міняться й виграють на струнких торсах; з комірців стирчать безтурботні білі голови з повними губами, прямим носом та порожніми білими очима.
— Гм-м… — мимрить Саллі. — Еге ж, гарні.
— Може, купити одну для Евана? Вона б йому сьогодні стала в пригоді. Що скажеш?
Якусь мить Саллі вагається, а потім неохоче заходить слідом за Волтером до крамниці, охоплена зненацька поривом каяття. Так, Волтер — недотепа, але, попри зневагу, Саллі відчуває невідворотну гостру ніжність до цього нещасного дурня, який останніми роками тільки й чекав, що його гарненький безмозкий партнер, його трофей, от-от помре, а тепер раптом з’явилася перспектива, що той одужає (чи не мучить його через це роздвоєне почуття?). Смерть і воскресіння, на думку Саллі, завжди зачаровують, і не важливо, хто причинець події — герой, лиходій чи блазень.
Уся крамниця — лакований клен і чорний граніт. Злегка — хтозна, як це зробили — пахне евкаліптом. Сорочки лежать на лискучих чорних прилавках.
— Гадаю, візьмемо синю, — каже Волтер, коли вони опиняються всередині. — Еванові личить синій колір.
Поки Волтер розмовляє з молодим привабливим продавцем із зачесаним назад волоссям, Саллі мрійливо розгулює крамницею серед сорочок і врешті зупиняється біля кремової з перламутровими ґудзиками. На ціннику — чотириста доларів. «Цікаво, — думається їй, — купувати своєму коханцеві, що одужує (гіпотетично) від важкої хвороби, розкішну й неймовірно дорогу сорочку — жалюгідність чи геройство? А може, те і те разом?» Сама Саллі так і не навчилася вибирати подарунки Клариссі. Навіть після стількох років, прожитих під одним дахом, вона не знає напевне, сподобається Клариссі її вибір чи ні. Іноді їй щастило вгадати — кашміровий шарф шоколадного кольору на минуле Різдво, старовинна лакована скринька, де Кларисса зберігає листи. Та найчастіше Саллі давала маху. Узяти хоча б чудернацький годинник від «Тіффані» (здається, вельми офіційний), або жовтий светр (не такий колір чи викот?), або чорну шкіряну сумочку (вона просто недоладна, от і все). Однак Кларисса ніколи й знаку не подає, що подарунок їй не до душі, хай там як Саллі випитує. Коли вірити Клариссі, кожна подарована річ — саме те, про що вона мріяла, тож бідолашному дарувальникові доводиться лише чекати й спостерігати, що буде далі. Годинник, приміром, Кларисса назвала занадто гарним, щоб тягати його щодня, а светр одягла тільки раз на якусь непримітну вечірку — і більше його ніхто ніколи не бачив. Саллі починає сердитися на Клариссу, Волтера Гарді та Олівера Сент-Іва, на всіх оптимістичних негідників, але, глянувши на Волтера, захопленого купівлею яскравої синьої сорочки для свого коханця, несподівано збуджується. Кларисса, мабуть, уже вдома.
Саллі раптом хочеться якнайскоріше дістатися додому.
— Мені треба йти, — каже вона Волтерові. — Я не думала, що вже так пізно.
— Я зараз, — мовить Волтер.
— Я мушу бігти. Побачимося ввечері.
— Скажи, тобі подобається ця сорочка?
Саллі проводить пальцями по тканині — на дотик вона м’яка й зерниста, ніби справжня шкіра.
— Дуже, — відповідає Саллі. — Чудова сорочка.
Продавець вдячно й сором’язливо всміхається, наче краса сорочки — його заслуга. Він не виявляє ані байдужості, ані зверхності, властивих гарненьким юнакам, що працюють у таких місцях. Звідки взагалі беруться за прилавками ці бездоганні красунчики? На що вони сподіваються?
— Авжеж, — погоджується Волтер. — Знаменита сорочка, чи не так?
— Ну все, бувай.
— Побачимося.
Саллі швидко виходить із крамниці й поспішає до метро на Шістдесят Восьмій. Їй хочеться купити Клариссі подарунок, але який? Хочеться сказати Клариссі щось надзвичайно важливе, та вона не може дібрати потрібних слів. «Я люблю тебе» занадто легковажне. «Я люблю тебе» обернулося на щось буденне: тепер так кажуть не тільки в день народження чи з нагоди якихось роковин, а й просто знічев’я — у ліжку, біля кухонної раковини чи навіть у таксі, при водіях-іноземцях, які вважають, що жінці годиться триматися на три кроки позаду від свого чоловіка. Вони обидві, правду кажучи, ніколи не скупляться на пестощі, і це, певна річ, добре, однак сьогодні Саллі воліє прийти додому й сказати щось особливе, щось більше не лише за звичайну привітність та люб’язність, а й за саму пристрасть. Те, що їй хочеться висловити, якось пов’язане з усіма, хто вже пішов на той світ, з її відчуттям неймовірного щастя й неминучої, спустошливої втрати. Якщо з Клариссою щось станеться, вона, Саллі, звісно, житиме далі, та чи зможе витримати таке життя? У неї вже буде все не так. Те, що вона хоче сказати Клариссі, пов’язане не тільки з радістю, а й із її одвічним супутником — гострим невідчепним страхом. З власною смертю вона ще якось може змиритися, але не з Клариссиною. Їхнє кохання з його заворожливим домашнім затишком, з його невимушеною тишею і сталістю зробило Саллі залежною від самого механізму смертності. Є втрата, що її й уявити годі. Є тонка крайка, по якій Саллі може йти із цієї миті, прямуючи до метро на Верхньому Іст-Сайді, крізь завтра, позавтра, крізь усі подальші дні аж до кінця свого й Клариссиного життя.