Саллі їде метрополітеном до центру міста, виходить і зупиняється біля кіоску з квітами, притуленого до корейського ринку на розі вулиці. Тут звичайний асортимент — гвоздики та хризантеми, кілька миршавих лілій, фрезії, стокротки, білі, жовті й червоні тепличні тюльпани зі шкірястими на кінчиках пелюстками. «Квіти-зомбі», — думається Саллі. Просто всі товари — наче вигодувані на заріз курчата, чиї лапки ніколи не торкаються землі. Саллі похмуро стоїть перед квітами, розміщеними на багатоярусних дерев’яних підставках, дивлячись на своє відбиття в дзеркальних плитках задньої стінки рефрижератора (ось вона, сива, бліда, із загостреними рисами обличчя — невже вона так постаріла? — їй справді не завадило б частіше бувати на сонці). Вона усвідомлює, що нічого не хоче купувати ні собі, ні Клариссі — ані сорочку за чотириста доларів, ані ці жалюгідні квіти. Анічогісінько. Саллі вже збирається піти ні з чим, коли це помічає в кутку букет жовтих троянд у коричневому гумовому відрі. Вони заледве стали розпукуватися. Біля основи пелюстки забарвлені в густіший, майже помаранчевий, мангово-багряний колір, який тягнеться вгору тоненькими, як волоски, жилками. Ці квіти такі схожі на справжні, дбайливо вирощені в садку, що здається, ніби потрапили в рефрижератор зовсім випадково. Саллі квапливо, мало не крадькома купує їх, наче боїться, що продавчиня-кореянка завважить уявну плутанину й суворим голосом сповістить, що цей букет не на продаж. Тріумфуючи, Саллі простує Десятою вулицею з трояндами в руці й заходить у квартиру, відчуваючи легке збудження. До речі, коли вони востаннє любилися?
— Агов, — гукає вона, — ти вдома?
— Я тут, — озивається Кларисса, і з її голосу Саллі розуміє: щось не так.
Чи не вскочить вона зараз в одну з маленьких пасток Клариссиного настрою, які час від часу приперчують їхнє спільне життя? Чи не стане разом зі своїм букетом і спа-лахнулим бажанням мимовільною учасницею сімейної сварки? Ану ж світ навколо потьмяніє й обридне, бо вона, вкотре розписавшись у своєму егоїзмі, щось не доробила, не домила чи забула про якийсь важливий дзвінок? Її радість тане, хіть розвіюється. З трояндами в руці вона ступає у вітальню.
— Щось трапилося? — питає Саллі.
Кларисса садить на дивані. Просто сидить собі, наче в приймальні лікаря. Вона дивиться на Саллі якось по-особливому — більше розгублено, аніж зачудовано, наче не розуміє, хто перед нею. У цьому погляді Саллі вловлює хвилинний натяк на початок кінця. Якщо вони житимуть ще доволі довго й не розлучаться (а хіба вони зможуть розлучитися після всього, що було?), то кожній із них доведеться спостерігати, як в’яне інша.
— Нічого не трапилося, — відповідає Кларисса.
— Усе гаразд?
— Гм? А, так. Не знаю. Луїс у місті. Він повернувся.
— Ну, це мало коли-небудь статися.
— Він приходив сюди. Без попередження. Просто подзвонив у двері. Ми трохи погомоніли, а тоді він розплакався.
— Справді?
— Так. Ні з того ні з сього. А потім з’явилася Джулія, і він утік.