— Щось трапилося? — перепитує Лора.
Річі не зводить із неї застиглого погляду.
Він здогадується. Він, безперечно, про все здогадується. Цей маленький хлопчик знає, що вона щось приховує. Відчуває, що вона бреше. Він же безнастанно спостерігає за нею й увесь час, коли не спить, перебуває поряд. Він бачив її з Кітті. Бачив, що вона спекла другий торт, а перший викинула в смітницю й завалила іншим сміттям. Він цілком захоплений спостереженням за нею та розгадуванням її намірів, бо без неї світу для нього просто немає.
Хіба його можна обдурити?
— Не хвилюйся, любий, — каже вона. — Сьогодні ввечері ми влаштуємо для татка чудову вечірку. Знаєш, як він зрадіє? Ми ж купили йому стільки всяких подарунків! Спекли неймовірний торт!
Річі киває, не змигнувши й оком. Він злегка похитується туди-сюди. Тихо-тихо, наче бажаючи, щоб його не почули, а підслухали, Річі шепоче:
— Еге ж, ми спекли для нього неймовірний торт.
У його голосі, несподівано дорослому, бринять нещирість і фальш.
Він ніколи не зводитиме з неї очей. Завжди відчуватиме, коли щось не так. Завжди знатиме, що і якою мірою їй не вдалося.
— Я люблю тебе, синку, — озивається Лора. — Мій найрідніший хлопчику…
На якусь мить Річі міниться й неначе починає випромінювати мертвотно-бліде сяйво. Однак Лора не сердиться. Ба навіть усміхається, стискаючи кермо обома руками.
Місіс Делловей
Вона прийшла, щоб допомогти Річардові підготуватися до вечірки, проте на її стукіт ніхто не відповідає. Вона стукає знову, цього разу дужче, а потім поспішно й нервово відмикає двері.
Помешкання потопає у світлі. Клариссі аж дух забиває на порозі. Штори задерто, вікна розчинено навстіж. І хоч це звичайне сонячне світло, яке погожого надвечір’я виповнює у висотці всі квартири, але в Річардовій оселі воно чомусь скидається на беззвучний вибух. Ось Річардові картонні коробки, ось ванна (ще брудніша, ніж Кларисса собі уявляла), запилюжене дзеркало й дорога кавоварка — усе у своїй мізерності й жалюгідності. Одне слово, помешкання божевільного.
— Річарде! — гукає Кларисса.
— Місіс Делловей. О, місіс Делловей, це ти?
Вона кидається в кімнату — Річард у халаті верхи сидить на підвіконні: одна худа нога — у квартирі, а друга, невидима для Кларисси, — у повітрі на висоті п’ятого поверху.
— Річарде, — суворо каже вона, — злазь звідти!
— Надворі так гарно! — мовить він. — Яка чудова днина!
Вигляд у нього безтямний і збуджений. Річард водночас видається і старцем, і малим дитям. Вершник-опудало, паркова статуя Джакометті[44]. Котрісь пасма волосся поприлипали до голови, котрісь стирчать урізнобіч. Та нога, що в кімнаті, оголена до середини стегна, зробилася синювато-білою і, здається, зовсім зсохлася, хоч напрочуд пружна литка завбільшки з кулачок досі міцно тримається на кістці.
— Ти мене лякаєш, — каже Кларисса. — Ану, облиш ці дурощі! Негайно!
Вона наближається до Річарда, а він тим часом відриває від підлоги ногу й ставить її на підвіконня. Тепер вищербленого дерева торкається тільки п’ятка, рука й безм’яза сідниця. З червонохвостих ракет на Річардовому халаті вириваються помаранчеві язики полум’я, достоту схожі на соснові шишки. Безликі астронавти в шоломах з темними заборолами, повнощокі й білосніжні, наче чоловічки на рекламних щитах корпорації «Юніроял», привітально махають затерплими руками в білих рукавичках.
Річард каже:
— Я випив ксанакс[45] і риталін[46]. Разом вони творять чудеса. Почуваюся дивовижно. Задер усі штори — і все одно світла й повітря замало. До речі, мушу сказати тобі, що видряпатися сюди було зовсім непросто.
— Любий, будь ласка, спусти ногу на підлогу. Заради мене.
— Гадаю, я не зможу піти на цю вечірку, — каже Річард. — Пробач.
— І не треба. Хто тебе примушує?
— Яка днина! Яка чудова-чудова днина!
Кларисса зводить дух. Вона навдивовижу спокійна, бо вміє добре триматися навіть у важких ситуаціях, і водночас віддалена від себе самої та цієї кімнати, наче невидимий свідок того, що вже відбулося. Ніби це вже її спогад. Щось подібне до голосу, але не голос, а швидше внутрішнє знання, дуже близьке до серцевого ритму, нетерпляче промовляє в ній: «Якось я прийшла до Річарда, коли він сидів на самісінькому краєчку підвіконня, за п’ять поверхів від землі…»
— Злізь, будь ласка, — просить вона.
Річард супить чоло, немовби Кларисса поставила йому складне запитання. Його порожнє, залите сонячним сяйвом крісло, де з розлізлих швів стирчить набивка, а на продавленому сидінні лежить тонкий жовтий рушник із плямами іржі, — утілення безглуздості й неймовірної огидності смертельної хвороби.
44
Альберто Джакометті (1901–1966) — швейцарський скульптор, живописець і графік, один із найвизначніших майстрів XX століття.
46
Риталін — лікарський засіб, що належить до групи психостимуляторів. У багатьох розвинених країнах його не використовують, уважаючи за наркотичну речовину.