Кларисса вигукує його ім’я. Лише раз. Крик більше скидається на запитання: її голос звучить значно тихіше, ніж їй би хотілося. Річард лежить ницьма там, де впав, халат задерся на голову, голі ноги біліють на темному бетоні.
Вона вибігає з помешкання, залишаючи двері прочиненими. Мчить сходами. На думку їй відразу спадає покликати когось на допомогу, але вона цього не робить. Навіть повітря, здається, стало іншим, злегка роздвоїлося, от ніби атмосфера складається з речовини та її цілковитої протилежності. Кларисса поспішає вниз, мимохіть змірковуючи (потім їй за це буде соромно), що біжить по сходах жива й здорова.
У вестибюлі вона на мить ніяковіє, а тоді через силу рушає до вентиляційної шахти, де лежить Річард. Її поймає швидкоплинне відчуття, неначе вона в пеклі. Пекло — це затхле жовте приміщення, схоже на коробку, з тінистим штучним деревом і кількома пошкрябаними металевими дверима (на одних перебивна картинка з емблемою гурту «Grateful Dead»[48] — череп у трояндовому вінку).
За найвужчими дверима, затіненими сходами, — вищерблені бетонні приступки, які ведуть надвір — туди, де Річард. Ще спускаючись ними, Кларисса усвідомлює, що він мертвий. Річардової голови під халатом не видно, але довкола того місця, де вона мала б бути, розпливається калюжа темної, майже чорної крові. Річард лежить зовсім нерухомо, одна рука неприродно вивернута долонею догори, а ноги голі й білі, мов сама смерть. На ньому досі сірі фетрові капці, які колись Кларисса ж йому й купила.
Жінка долає останні приступки, помічає бите скло й лише по хвилі здогадується, що то просто скалки від розтовченої пивної пляшки, які вже були тут до Річардового падіння. Клариссі хочеться негайно ж забрати його зі скляного дріб’язку.
Вона вклякає біля Річарда й кладе руку на безживне плече. Обережно, з неймовірною ніжністю, наче боячись розбудити, стягає халат із його голови. Усе, що їй вдається розгледіти в блискавому червоно-багряно-білому місиві, — це розтулені губи та одне розплющене око. Вона мимоволі скрикує з несподіванки й болю, а відтак знову накриває його голову халатом.
Кларисса стоїть навколішки біля Річарда, не розуміючи, що робити далі. Потім знову торкається його плеча. Не гладить, а просто кладе долоню. Вона каже собі, що треба викликати поліцію, проте не хоче залишати Річарда на самоті. Вона чекає, що хтось крикне їй зверху. Кларисса зводить очі на висхідні ряди вікон, на білизну, яка сохне на мотузках, на ідеальний квадрат неба, розітнутий навпіл блакитно-білим лезом хмари… і розуміє, що ніхто ще нічого не знає. Ніхто не бачив і не чув, як Річард упав.
Кларисса завмирає. Поглядом вона знаходить вікно старенької пані з трьома керамічними фігурками на підвіконні (невидимими з такої відстані). Та пані мусить бути вдома, бо майже ніколи не виходить із помешкання. Кларисса так і поривається гукнути стареньку, наче вона — член їхньої родини і її теж годиться сповістити. Кларисса зволікає ще хвилину чи дві й ніяк не може зважитися на подальший неминучий крок. Вона досі тримає руку на Річардовому плечі й зачудовано відзначає, що ця пригода викликає в неї тільки легке збентеження. Їй дивно, що вона не плаче. Кларисса чує свій віддих. Вона ще раз фіксує очима капці на Річардових ногах і зауважує, як у щораз більшій калюжі крові відбивається небо.
То ось як усе закінчується — на бетоні, під мотузками з випраною білизною, посеред битого скла. Вона повільно проводить рукою вздовж тендітного вигину Річардової спини. Потім винувато, ніби робить щось заборонене, нахиляється й торкається чолом Річардового хребта, допоки він, у певному розумінні, досі належить її Річардові, допоки Річард, у певному розумінні, ще не перестав бути собою — Річардом Вортінґтоном Брауном. Вона відчуває несвіжий запах його халата, гострий винний дух його немитого тіла. Кларисса так жадає поговорити з ним, але не може. Вона просто стоїть на колінах, злегка уткнувшись головою йому в спину. Якби могла, вона б сказала, — хоч точних слів тепер годі дібрати, — що він знаходив у собі мужність творити і, головне, любити так віддано, як ніхто інший, протягом багатьох-багатьох років, наперекір усьому. Вона б сказала, що теж любила його, кохала над усе на світі, але таки покинула тоді, більш як тридцять років тому, на розі вулиці (а що вона, зрештою, мала зробити?). Вона б призналася, що мріяла про більш-менш нормальне життя (про яке мріє більшість людей), що дуже хотіла, щоб він прийшов на її вечірку й продемонстрував свою відданість перед усіма запрошеними. А ще вона б неодмінно вибачилася за свою відмову поцілувати його в губи — того ж таки дня, що виявився для нього останнім, — і звернула це на турботу про його здоров’я.