Місіс Браун
Свічки запалено. Привітальну пісню проспівано. Ден задмухує свічки — і кілька крапель прозорої слини лягають на гладеньку поверхню глазурі. Лора плескає в долоні, Річі радо підхоплює.
— З днем народження, коханий, — промовляє Лора.
Раптом у її грудях скипає лють і терпким клубком підступає до горла. Який же він грубий, огидний і тупий! Як він посмів забризкати слиною її торт! Їй уже ніколи не вирятуватися із цієї пастки, де щомиті доводиться вдавати із себе турботливу дружину. Вона якось має пережити цей вечір, і завтрашній ранок, і ще один вечір тут, у цій оселі, навіть не думаючи про втечу. Їй треба з усім змиритись і терпіти.
Це, мабуть, скидається на прогулянку по сліпучо-кришталевому засніженому полю — так само страшно й водночас прекрасно. Ми думали, що їй покращає, ми й гадки не мали, що відбувається.
Напад гніву минає. «Усе гаразд, — заспокоює себе Лора. — Опануй себе, Бога ради!»
Ден обіймає її за стегна. Лора відчуває його сильну плоть, його напарфумлену мужність. Її одразу охоплюють докори сумління. Цієї миті вона більше, ніж будь-коли, упевнюється в його доброті.
Він вигукує:
— Чудово! Усе просто чудово!
Лора проводить рукою по його голові. Денове волосся, сяйливе від «Вайтелісу»[49], на дотик виявляється жорстким, наче видряче хутро. Його защетинене обличчя виблискує в ту мить крапельками поту, а над бровами самотньо тремтить масне пасомце завширшки з травинку. Ден зняв краватку й розстебнув комір сорочки. Від нього віє потом, дезодорантом «Олд Спайс», шкіряними черевиками й невиразним, до болю знайомим Лорі запахом його плоті, яка відгонить залізом, білилом і ледь уловним ароматом кухні, наче всередині нього смажилося щось жирне й соковите.
Лора звертається до Річі:
— А ти встиг загадати бажання разом із татком?
Хлопчик киває, хоч йому це й на думку не спало. Здається, він і без того щодня, щомиті загадує бажання і мріє, як тато, лише про одне — щоб усе лишалося без змін. Як і татові, Річі найдужче хочеться примножити те, що є сьогодні (звісно, якщо ви напрямки спитаєте його про бажання, то він відтарабанить вам довгий перелік усіх можливих і неможливих іграшок). Як і тато, Річі відчуває, що теперішні статки їм, може, уже й не примножити.
— Допоможеш розрізати торт? — питає Ден сина.
— Авжеж, — відповідає Річі.
Лора приносить із кухні десертні тарілки та виделки. Ось вона, у непоказній родинній їдальні, разом із чоловіком і сином, а Кітті лежить у лікарні й чекає на результати огляду. А вони тут, звичайна сім’я у своїй звичайній оселі. У будинках на їхній вулиці й на всіх інших вулицях містечка світяться вікна. Тут і там на стіл подають вечерю й переповідають свої здобутки та невдачі за минулий день.
Лора викладає на стіл тарілки та виделки — вони м’яко дзеленчать, торкаючись накрохмаленої білої скатертини. Останньої хвилини їй здається, що в неї все вийшло на славу — так художник кладе на картину фінальний мазок, рятуючи її від провалу, або письменник пише вдалий рядок, що зненацька висвітлює приховані символи й надає всьому творові гармонії. Це пов’язане з розміщенням тарілок та виделок на білій скатертині. Усе так бездоганно, як і несподівано.
Ден дозволяє Річі витягти задуті свічки й допомагає йому розрізати торт. Лора мовчки за ними спостерігає. Цієї миті їхня їдальня із зелено-жовтими лискучими стінами й буфетом із темного клену, де зберігається срібний посуд (подарунок на весілля), видається Лорі найдосконалішою їдальнею у світі. Кімната аж повниться життями її чоловіка й сина, сподіваннями на добре майбутнє. Вона раптом набрала ваги й засяяла. Багато чого у світі знищено, цілі країни стерто з лиця землі, а все ж перемогла дивовижна сила, що зветься добром. Навіть Кітті зможуть вилікувати завдяки досягненням сучасної науки. Вона одужає. А якщо й ні, Лора з Деном, їхній син та ще не народжене дитя однаково житимуть далі, збиратимуться в цій кімнаті, де маленьке хлопча зосереджено витягає з торта свічки, а його тато підносить одну до рота, заохочуючи своїм прикладом злизувати з них глазур.
Лора ловить момент, що от-от промине. «Ось і все», — думається їй. Одна історія добігає кінця, настає час перегорнути сторінку.
Вона спокійно й трохи стримано всміхається синові. Річі всміхається у відповідь. Хлопчик злизує зі свічки глазур. Ще мить — і він загадає нове бажання.
49
«Вайтеліс» (