Лора бере пляшечку в руки й розглядає її проти світла. У ній — пігулок із тридцять, не менше. Вона кладе снодійне назад на полицю.
Це було б так само просто, як найняти номер у готелі. Навіть іще простіше! А як чудово було б назавжди зникнути! Тоді вона б ні про що вже не хвилювалася, не боролася, не обпікалася.
Ану ж цього скороминущого відчуття внутрішньої гармонії та досконалості, яке з’явилося під час вечері, насправді досить? Хтозна, може, і не варто хотіти більшого?
Лора зачиняє дверцята аптечки — лунає чіткий металевий стукіт. Вона досі уявляє собі всі предмети, що стоять на скляних полицях у цілковитій темряві. Лора заходить до спальні й знімає із себе халат.
— Ну, привіт, — мовить Ден спокійним, ніжним голосом зі своєї половини ліжка.
— Як тобі день народження? — питає Лора.
— Я в захваті!
Ден відкидає ковдру з її боку, проте Лора, вдягнена в напівпрозору блакитну нічну сорочку, на мить завмирає. Їй здається, що вона не відчуває свого тіла, хоч воно нікуди й не зникало.
— Чудово, — каже Лора, — я рада, що тобі все сподобалося.
— Ти лягаєш? — питає Ден.
— Так, — відповідає Лора, не рухаючись.
Вона почувається так, ніби її не існує, ніби від неї лишилася сама свідомість — примарна й ефемерна. Не мозок, здатний до роздумів, а тільки сприйняття того, що відбувається, хоч і воно невловне, наче привид. «Мабуть, так і почуваються привиди», — думається Лорі. Близькі відчуття охоплюють кожного, хто, читаючи книжки, знайомиться з людьми, подіями, місцями й не може впливати на них, а лише відіграє роль добровільного спостерігача.
— То що, — за якусь мить перепитує Ден, — ти йдеш у ліжко?
— Так, — відповідає Лора.
Вона чує, як десь удалині гавкає собака.
Місіс Делловей
Кларисса кладе долоню на плече старенької жінки, наче намагається підготувати її до нового струсу. Саллі, що йшла поперед них, прочиняє двері.
— Ось ми й на місці, — мовить Кларисса.
— Авжеж, — озивається Лора.
Коли вони заходять до помешкання, Кларисса з полегкістю зауважує, що Джулія встигла прибрати зі столу закуски. Квіти, звісно ж, лишилися, сяйливі й водночас невинні, схожі на пишні й хаотичні феєрверки. Кларисса не любить надмірного порядку. Їй подобається, коли квіти ніби щойно зірвали в полі й оберемками принесли додому.
На дивані біля вази з квітами спить Джулія. На її колінах лежить розгорнута книжка. Навіть уві сні вона має напрочуд величний, навіть владний вигляд. Плечі Джулії розслаблені, ступні торкаються підлоги, а голова нахилена вперед, мов у молитві. Цієї миті вона скидається на юну богиню, яка прибула втішити й зігріти турботою смертних, прошепотівши їм неземним голосом: «Усе гаразд, нема чого боятися. Вам треба просто померти, от і все».
— Ми вдома, — вигукує Саллі.
Джулія просинається, здивовано кліпає очима та встає з дивана. Чари розвіюються, і вона знову обертається на звичайне дівчисько. Саллі заходить до кімнати, скидаючи дорогою куртку, а Кларисса й Лора зупиняються на порозі. Якусь хвильку здається, ніби вони, затримавшись у вестибюлі, знімають рукавички. Однак ні вестибюля, ні рукавичок немає.
Кларисса звертається до дочки:
— Джуліє, познайомся, це Лора Браун.
Джулія підступає до жінок і шанобливо завмирає на пристойній віддалі. «Як їй удається зберігати спокій і рівновагу в таких ситуаціях? — дивується Кларисса. — Вона ж лише дівчисько».
— Прийміть мої співчуття, — озивається Джулія.
— Спасибі, — відповідає Лора дзвінкіше й твердіше, ніж сподівалася Кларисса.
Лора — висока сутулувата жінка вісімдесяти з гаком років. Її сиве волосся переливається мідним блиском, а шкіра, напівпрозора, немов пергамент, аж рябіє пігментними плямами завбільшки з макові зернятка. На ній — темна сукня з рослинним орнаментом і старомодні черевики на зручній каучуковій платформі.
Кларисса запрошує Лору пройти всередину. У кімнаті відразу западає тиша, і в цьому безгомінні чомусь видається, ніби Кларисса, Саллі й навіть Лора — знервовані й перелякані через своє недоладне вбрання — прийшли до Джулії на вечірку.