— Дякую, Джуліє, за те, що ти прибрала тут, поки нас не було, — каже Саллі.
— Я обдзвонила майже всіх, — мовить Джулія. — Але кілька людей таки прийшли. Луїс Вотерс, наприклад.
— Господи, я ж надсилала йому повідомлення.
— А ще були дві жінки… не пам’ятаю їхніх імен. І темношкірий чоловік — Джеррі… забула, як далі.
— Джеррі Джермен, — підхоплює Кларисса. — Важко тобі, мабуть, довелося?
— Джеррі ще непогано тримався, а от Луїс геть розкис. Він пробув тут майже годину, ми з ним довго розмовляли. Здається, мені вдалося трохи привести його до тями. Сподіваюся.
— Пробач, Джуліє. Мені шкода, що це все впало на тебе.
— Усе гаразд, не хвилюйтеся за мене.
Кларисса киває у відповідь, а тоді звертається до Лори:
— Ви, мабуть, стомилися з дороги?
— Важко й зрозуміти, як я почуваюся, — відповідає Лора.
— Сідайте, будь ласка, — просить Кларисса. — Може, ви хоч трохи попоїсте?
— Ні, дякую.
Кларисса підводить Лору до дивана. Лора сідає з удячним і водночас обережним виглядом, наче вона насправді дуже втомилася, проте не впевнена, що диван її витримає.
Джулія підходить, нахиляється й шепоче Лорі на вухо:
— Я приготую вам чай. Або чашку кави. А ще є бренді.
— Від чаю не відмовлюся, дякую.
— Вам слід хоч трохи поїсти, справді, — провадить Джулія. — Ви ж, мабуть, ще від ранку нічого не їли?
— Ну…
— Я піду погляну, що там у нас є, — мовить Джулія.
— Дуже мило з твого боку, люба, — відказує Лора.
Джулія обертається до Кларисси:
— Мамо, побудь тут із місіс Браун, а ми із Саллі щось приготуємо в кухні.
— Гаразд, — відповідає Кларисса і вмощується біля Лори на дивані.
Їй напрочуд приємно робити те, що просить дочка. Мабуть, так і слід зустрічати початок кінця — довіритися турботі власної дочки й розчинитися в затишку свого помешкання. Ось вона, така неминуча старість. Маленькі радощі, настільна лампа, книжка. Світ, яким — добре чи погано — керують інші люди. Вони проходять повз тебе на вулиці так, ніби вас уже нема.
Саллі питає Клариссу:
— Гадаєш, буде зовсім дико, якщо ми візьмемо їжу для бенкету? Її все одно вже привезли.
— Не думаю, — відповідає Кларисса, — Річардові б це навіть сподобалось.
Вона нервово дивиться на Лору. Лора всміхається, обхопивши лікті й утупившись у носки своїх черевиків.
— Справді, — озивається Лора, — Річард схвалив би це.
— Гаразд, — каже Саллі й повертається разом із Джулією в кухню.
Годинник показує десять хвилин на першу ночі. Лорина постава напружена, а вираз обличчя незмінно стриманий, її губи міцно стиснуті, а очі напівзаплющені. Клариссі здається, що Лора просто чекає, коли вже нарешті ця година добіжить кінця. Вона хоче залишитися на самоті й лягти в ліжко.
— Якщо хочете, лягайте просто зараз, Лоро, — мовить Кларисса. — Кімната для гостей — у кінці коридору.
— Спасибі, — відказує Лора. — Я ще трохи посиджу.
Знову западає тиша — не зовсім природна, але й не силувана. «Ось і вона, — думається Клариссі, — головна героїня Річардових віршів. Утрачена мати, самогубця-невдаха, жінка, яка пішла із сім’ї». Клариссу шокує й водночас заспокоює те, що така складна особистість виявилася звичайною старенькою жінкою, яка сидить тепер поруч із нею на дивані, поклавши долоні на коліна.
— Річард був чудовою людиною, — озивається Кларисса.
І відразу ж їй стає ніяково. Ось і пішли неминучі панегірики, у яких небіжчика беруться переоцінювати, обертаючи на шанованого громадянина, доброчинця й чудового товариша. Навіщо вона взагалі це сказала? Мабуть, хотіла втішити стареньку та здобути її прихильність. А ще, безперечно, намагалася підкреслити своє право на померлого. Її слова немовби означали: «Так, я найкраще знала його, і тільки я можу його оцінити як належить». Цієї миті Клариссі страшенно хочеться відіслати Лору Браун у її кімнату, зачинити за нею двері й наказати не виходити звідти аж до ранку.
— Справді, — відповідає Лора. — А ще він був чудовим письменником, ви так не вважаєте?
— Ви читали його вірші?
— Читала. І його роман також.
Отже, вона все знає. Їй відомо все: і про Клариссу, і про те, що вона сама, Лора Браун, відіграла роль примари та богині в Річардовій збірці особистих міфів, які стали надбанням публіки (коли можна назвати «публікою» невеличку групу завзятих шанувальників поезії). Виходить, Лорі відомо, що її боготворили й водночас ненавиділи; вона знає про свій безмежний вплив на людину, яку й справді одного дня можуть визнати великим письменником. І от вона тут, перед нею, сидить у квітчастій сукні, укрита ластовинням, і спокійно каже, що її син був чудовим письменником.