— Так, — безпорадно погоджується Кларисса, — Річард був чудовим письменником.
А що їй іще казати?
— Вам, здається, не доводилося редагувати його творів?
— Ні. Ми з ним були надто близькі, а це завжди ускладнює роботу.
— Розумію.
— Редактор мусить завжди бути об’єктивним.
— Безперечно.
Клариссі стає важко дихати. Чому ж усе так непросто? Чому вона не може спокійно поговорити з Лорою Браун і поставити їй найважливіші запитання? А втім, які запитання найважливіші?
— Я робила для нього все, що могла, — мовить Кларисса.
Лора киває у відповідь:
— О, як я хотіла б зробити для нього більше…
— Я можу сказати те саме.
Лора бере Клариссу за руку. Під м’якою, в’ялою шкірою Лориної долоні Кларисса відчуває вигини кісток і натягнуті струни вен.
— Ми зробили все, що було нам під силу, люба моя, — каже Лора. — Ніхто інший не зміг би нічим зарадити, правда ж?
— Так, — відповідає Кларисса.
Однак Лора Браун — жінка, що безуспішно намагалася вкоротити собі віку й покинула сім’ю — досі жива, хоч усі її рідні, які так боролися за життя, відійшли на той світ. Чоловік помер від раку печінки, дочку збив на смерть п’яний водій, а Лора живе далі. От вона пережила й Річарда, що вистрибнув із вікна на ложе зі скляних друзок.
Кларисса тримає стареньку за руку. А як інакше?
— Мабуть, Джулія забула про ваш чай, — каже вона.
— Гадаю, ні.
Кларисса скидає оком на скляні двері, що ведуть до невеличкого садка, і помічає свій та Лорин відбитки, злегка спотворені в темному склі. Клариссі уявляється, як останньої миті Річард опускає руки і сповзає з підвіконня — не стрибає, а саме спорскує, наче зі скелі у воду. Цікаво, що він відчував тоді, коли зважився назавжди вийти зі своєї похмурої оселі й опинився просто неба? Про що він думав, коли побачив унизу вулицю із синьо-бурими сміттєвими баками й бурштинове мерехтіння битого скла? Чи пізнав він насолоду (якщо тієї хвилини взагалі міг бодай щось пізнати), коли його тіло вдарилося об землю, а череп розколовся надвоє й усі його бажання та пориви розсіялися в порожнечі? Клариссі здається, що болю майже не було. Він міг лише подумати про нього й відчути шок, а тоді… хтозна, що настає тоді.
— Піду гляну, — каже Кларисса, — я миттю.
— Гаразд, — відповідає Лора.
Кларисса встає з дивана, мало не падаючи, і невпевнено прямує в кухню. Саллі з Джулією вже витягли з холодильника страви й розставили їх на столі. Довкола миски з арахісовим соусом — насаджені на дерев’яні шпички спіральки зі смаженої курячої грудки із золотавою скоринкою, поцяткованою чорними спеціями. Поряд — маленькі тартинки із цибулею, парові креветки і яскраво-червоні шматочки сирого тунця зі смужками васабі. А ось темні трикутники смажених баклажанів та круглі сандвічі з житнього хліба. І листя салатного цикорію, змащене на кінцях козячим сиром з подрібненими волоськими горіхами. І тарілки зі свіжою городиною. А там, у череп’яній мисці, — крабовий рулет, який Кларисса сама приготувала для Річарда, бо то була його улюблена страва.
— Господи! — вигукує Кларисса. — Ви тільки гляньте на це!
— Ми запросили п’ятдесят душ, — мовить Саллі.
На якийсь час вони завмирають перед тарілками, заповненими їжею. Страви видаються їм старовинними й недоторканними, наче якісь реліквії. Раптом Клариссу охоплює думка, що їжа, найбільш тлінна річ з усіх можливих, залишиться навіть тоді, коли вони всі помруть, навіть Джулія. Кларисса уявляє собі, як ці всі страви буятимуть свіжістю, а самі вони одна за одною назавжди покидатимуть цю оселю.
Саллі обхоплює Клариссину голову долонями, а тоді спритно й рішуче цілує її в чоло — так зазвичай ліплять марки на конверти.
— Ось що, нам треба всіх швиденько нагодувати й іти спати, — м’яко шепоче вона на вухо Клариссі. — Настав час розпрощатися із цим днем.
Кларисса потискає плече Саллі, ніби промовляючи: «Я люблю тебе». Саллі знає це й у відповідь тисне Клариссине передпліччя.
— Так, — погоджується Кларисса. — Саме час.
Їй видається, що цієї миті Річард починає по-справжньому відходити в інший світ. Кларисса майже фізично відчуває, як його обережно, проте остаточно витягають звідси, наче травинку із землі. Скоро Кларисса спокійно засне у своєму ліжку, як і решта тих, хто знав Річарда, а завтра вранці вони всі прокинуться й зрозуміють, що Річард поринув у царство мертвих. Цікаво, чи не стане завтрашній день кінцем не лише його земної путі, а й початком кінця його поезії? Зрештою, у світі так багато книжок! Є й кілька добрих, однак лише деякі з них доживуть до нащадків. Хтозна, може, люди з майбутнього, ще не народжені, коли-небудь захочуть прочитати Річардові елегії, його прекрасні, тужливі вірші, його невблаганні й черстві образи кохання та люті… Хоч, мабуть, його книжки таки підуть у небуття разом із багатьма іншими. А Кларисса, героїня його роману, навіки зникне, точнісінько як свого часу Лора Браун — утрачена мати, мучениця й дияволиця.