«Так, цьому дню пора вже скінчитися», — думається Клариссі. Ми влаштовуємо вечірки, кидаємо свої родини, тікаємо до Канади, пишемо книжки, неспроможні змінити цей світ попри всі наші приховані здібності, невтомні зусилля й найсміливіші надії. Ми проживаємо життя, робимо те, що робимо, а потім спимо — нічого складного, справді. Хтось стрибає з вікна, топиться в річці або обпивається пігулками; трохи більше тих, хто гине від нещасних випадків; і вже мало не всіх нас повільно пожирають хвороби, а найудачливіших — сам час. Нам доводиться втішатися годиною там, годиною тут, коли життя, усупереч негараздам та перешкодам, розцвітає й дарує омріяне, але кожний, крім, мабуть, маленьких дітей (а може, і вони теж), знає, що за цими годинами настануть інші, похмуріші й важчі. А проте ми все одно обожнюємо це місто, цей ранок. Ми повсякчас сподіваємося на краще.
Лише Всевишньому відомо, чому воно так.
Ось, приміром, накритий для вечірки стіл; ось досі ще свіжі квіти; усе готове для гостей, хоч їх зібралося тільки четверо. Прости нам, Річарде. Як не крути, вечірка відбулася. Вечірка для тих-хто-ще-не-вмер, для порівняно нескалічених, для тих, кому якимось дивом пофортунило вижити.
Справді, це велика, неймовірна фортуна.
— Як гадаєте, віднести що-небудь Річардовій матері? — питає Джулія.
— Ні, — відповідає Кларисса. — Я покличу її сюди.
Вона повертається у вітальню до Лори Браун. Лора зустрічає її тьмяною усмішкою — хто може знати, які думки й почуття її тепер переповнюють? Ось вона — жінка нестримного смутку й чуттєвої, сліпучої краси; жінка, залюблена в смерть; примарна мучениця й мучителька з Річардових творів. Ось вона, у цій вітальні, — улюблениця і зрадниця. Ось вона — старенька пані, колишня бібліотекарка з Торонто в старомодних черевиках.
А ось і вона сама — Кларисса, а не місіс Делловей. Більше нема кому так її називати. Ось вона… і ще одна година попереду.
— Ходімо, місіс Браун, — мовить Кларисса. — Усе готове.
Подяка
Редагувати й коректувати цю книжку мені допомагали Джилл Саймент, Джуді Клейн, Джоел Конерро, Стейсі Д’Еразмо, Бонні Фрідмен, Марі Гові та Адам Мосс. Провели величезну дослідницьку роботу, консультували з технічних питань і підтримували мене в усьому іншому Денніс Дермоді, Пол Елі, Кармен Ґомезплата, Білл Гемілтон, Ледд Шпігель, Джон Вотерс та Венді Велкер. Мушу сказати, що мій агент Ґейл Гохмен і редактор Джонатан Ґалассі — просто земні янголи. Неймовірно надихнули мене Трейсі О’Дваєр і Патрік Джилз, бо ніхто не читає так широко, уважно й пристрасно, як вони. Мої батьки й сестра — теж чудові читачі, хоч цього й замало, щоб схарактеризувати їхній неоціненний внесок у мою працю. А Донна Лі та Крістіна Торсон стали для мене такими важливими, що їхні заслуги навіть перелічити годі.
Що ж до книгарні «Трі лівз енд компані», яка належить найкращим керівникам Джилл Данбар та Дженні Федер, то вона зробилася для мене святилищем і справжнім осередком цивілізованого всесвіту. На якийсь час вона обернулася на найнадійніший притулок, куди я будь-коли міг прийти, щоб пересвідчитися в тому, що написав свої романи не марно.
Також я мав честь одержати гранти від «Енґелгард фундейшн» і «Джайлз Вайтін фундейшн», які мали для мене величезне значення.
Глибоко вдячний усім, хто мені допомагав.
Джерела
Попри те, що Вірджинії та Леонардові Вулфам, Ванессі Белл, Неллі Бокселл та іншим персонам судилося стати героями мого роману, я доклав усіх зусиль, щоб якнайточніше відтворити обставини їхнього життя й зобразити їх такими, якими вони могли б бути далекого 1923 року — того дня, з якого я розпочав оповідь. Пишучи роман, я покладався на низку джерел, зокрема на майстерні й проникливі біографії — «Вірджинія Вулф: біографія» Квентіна Белла та «Вірджинія Вулф» Герміони Лі. Принагідно слід назвати й такі праці, як «Вірджинія Вулф: вплив сексуального насильства в дитинстві на подальше життя і творчість письменниці» Луїзи Де Сальво, «Вірджинія Вулф» Джеймса Кінґа, «Вибрані листи Ванесси Белл» за редакцією Регіни Марлер, «Володарка літер: життя Вірджинії Вулф» Філліс Роуз, «Шлюб істинних умів: таємний портрет Леонарда і Вірджинії Вулфів» Джорджа Спетера та Аяна Парсонса, а також «Розпочати заново: автобіографія 1911–1918 років» і «Дорога в небуття: автобіографія 1919–1939 років» Леонарда Вулфа. Чимало фактів для мене вияснив розділ «Місіс Делловей» у книжці Джозефа Буна «Розвиток лібідо: сексуальність та формування модернізму». Не менш вагомим внеском у моє розуміння життя письменниці стала стаття «Оселя для одного» Джанет Малколм, яка вийшла друком у «Нью-Йоркері» 1995 року. Багато чого я довідався з романів Морін Говард (видавництво «Гаркорт Брейс і Ко»), Ілейн Шоволтер (видавництво «Пенґвін») і Клер Томалін (видавництво «Оксфорд»), об’єднаних спільною назвою — «Місіс Делловей». Я без міри вдячний Енн Олів’є Белл за зібрані й зредаговані щоденники Вірджинії Вулф, Ендрю Мак-Нейллі, що допомагав їй в усьому, а також Найджелові Ніко-сону та Джоанн Тротменн за зібрані й зредаговані листи письменниці. Під час відвідин Монкс-хаус в Родмеллі я познайомився з Джоан Джоунс, яка люб’язно поділилася зі мною цікавою інформацією. Спасибі всім цим людям!