Перетинаючи Г’юстон-стрит, Кларисса думає, чи не купити якусь дрібничку Еванові, щоб відзначити його поступове одужання. Тільки не квіти, їх і померлим не слід дарувати, а хворим і поготів! Але що ж тоді? Крамнички в Сого[5] пропонують вечірнє вбрання, ювелірні прикраси та меблі в стилі бідермаєру[6] — нічого підхожого для розумного й трохи пихатого юнака, якому вдалося (хтозна, чи надовго) зарядити свою життєву батарейку ліками. Що тут узагалі можна придбати? Кларисса проминає магазинну вітрину з думкою, що для Джулії можна було б купити сукню. Ось у цій маленькій чорній сукні з бретельками, як в Анни Маньяні[7], Джулія мала б приголомшливий вигляд, але Джулія не носить суконь, наполягаючи на тому, що молодість — це короткий період життя, коли можна вдягатися як заманеться, і віддаючи перевагу чоловічим майкам та шкіряним черевикам на шнурівках завбільшки зі шлакоблоки. (Чому ж дочка так мало розповідає їй про себе? І що сталося з тим перснем, який Кларисса подарувала їй на вісімнадцятиліття?) А ось і та маленька привітна книгарня на Спрінґ-стрит. Може, купити Еванові книжку? У вітрині виставлено одну (лише одну!) Клариссину (англійський детектив; скільки вона боролася за тираж у десять тисяч примірників і якою жалюгідною тепер видається ця книжка, наче ніхто вже не сподівається продати й половини тиражу!) поряд із південноамериканською родинною сагою, що її відвоювало собі більше видавництво, — їм, до речі, навряд чи вдасться на ній заробити, бо із загадкових причин їхнє видавництво поважають, але недолюблюють. Є ще нова біографія Роберта Меплторпа[8] і поезії Луїзи Ґлюк[9] — ні, не те. Ці книжки про все й водночас ні про що. Хочеться подарувати Еванові книжку про його власне життя, — книжку, яка допоможе йому знайти своє місце під сонцем, наверне на добру путь і дасть сили змінитися. Не з’явишся ж перед ним із плітками про знаменитість! Чи з фантазіями озлобленого англійського романіста! Чи з історією сімох сестер із Чилі, хай як гарно вона написана! А збірку віршів Еван розгорне з такою самою ймовірністю, з якою візьметься розмальовувати порцелянові тарілки.
Ні, здається, матеріальний світ узагалі не здатен дарувати втіху, а Кларисса побоюється, що мистецтво, навіть у своїх найкращих проявах (навіть оті три томи поезії Річарда і його єдиний важкий для читання роман), таки належить до матеріального світу. Раптом перед книжковою вітриною на Клариссу напливає давній спогад: у вікно б’ється гілка, а звідкись (можливо, знизу) долинає тиха музика — ледь чутний стогін якогось джазового гурту, записаний на стару платівку. Це не перший її спогад (у першому равлик повзе по крайці тротуару) і навіть не другий (мамині солом’яні сандалі — чи, навпаки, це перший, а то другий), але саме він видається їй значущим, глибоким і неймовірно заспокійливим. Мабуть, вона у Вісконсині, в одному з тих будиночків, що їх батьки зазвичай винаймали на літо (майже кожного сезону новий, бо її матуся завжди знаходила в попередньому якісь ґанджі, обертаючи розповідь про їхній відпочинок на трагічну історію поневіряння сімейства Вонів долинами Вісконсину). Клариссі, очевидно, три-чотири роки; вона в будинку, куди ніколи вже не повернеться і з яким її не пов’язує більше жоден спогад, крім оцього, найчіткішого й запалого в пам’ять краще за вчорашні події: гілка, що б’ється у вікно, і перші звуки духових інструментів — ніби мелодію награє дерево, розтривожене вітром. Мабуть, саме тоді вона почала існувати в цьому світі й усвідомила, що загальноприйняті правила значно важливіші за людське щастя, хоч воно, як і безліч іншого, також підвладне цим правилам. Та гілка й та музика для Кларисси дорожчі за всі книжки на вітрині. Їй хочеться подарувати Еванові й собі таку книжку, яка зможе дати те саме, що й цей неповторний спогад. Вона стоїть, роздивляючись на книжки й на власне відбиття у склі (досі пристойна на вигляд, дарма що тепер її можна назвати скоріше приємною, ніж привабливою — коли ж вона постаріє і змарніє, коли матиме зморшкувате обличчя й обвислі губи?), а тоді йде далі, шкодуючи, що не може придбати дочці оту гарненьку чорну сукню, бо Джулія, попавшись в ідеологічний полон до вкрай сумнівної особи, носить самі футболки та військові черевики. Неможливо не поважати Мері Кралл за її здатність жити на межі злиднів, за безнастанні поневіряння по в’язницях (то з одної, то з другої причини), за її пристрасні лекції в Нью-Йоркському університеті про жалюгідний маскарад під назвою «стать». Ти щосили намагаєшся її полюбити, однак вона занадто деспотична: це видно з інтелектуальної й моральної напруженості, з повсякчасної демонстрації своєї гострої, наче шипи на шкіряній куртці, правоти. Ти знаєш, що подумки вона насміхається з твоєї любові до комфорту, з твоїх дивних (їй, без сумніву, видається це дивним) виявів лесбійської орієнтації. Коли до тебе ставляться як до ворога, утомлюєшся, бо вже не молода й одягаєшся без шику. Так і хочеться прокричати Мері Кралл, що це все не має аніякісінького значення; хочеться, щоб вона бодай на кілька днів побула у твоїй шкурі, дізналася всі твої тривоги й жалі, твій невимовний страх. Ти відчуваєш — ні, знаєш, що ви обоє з Мері Кралл страждаєте на однакову смертельну хворобу — на своєрідну душевну нудоту; ще б півоберта — і ви могли б із нею заприятелювати, але Мері прийшла по твою дочку, і тобі, як тому батькові-республіканцю, доводиться, сидячи у затишній квартирі, тихо ненавидіти цю персону. Клариссин батько, ніжний і м’який аж до нутра кісток, дуже любив жінок у коротеньких чорних сукнях. Він зламався. Зрікся своїх принципів і переконань, як часто зрікався своїх аргументів під час сварок, тому що простіше було поступитися. Попереду, на Макдуґал-стрит, знімають фільм — там звична метушня: трейлери, вантажівки з обладнанням, білі вогні юпітерів. Ось він, буденний світ: компанія знімає кіно, а поблизу хлопець-пуерторіканець із виляском розгортає парасоль вуличного кафе. Ось він, світ — і ти живеш у ньому. І вдячна за це. Принаймні намагаєшся бути вдячною.
5
Сого — житловий район на Мангеттені (Нью-Йорк), відомий своїми будівлями XIX століття з чавунними елементами, наявністю безлічі галерей, магазинів, кав’ярень, ресторанів і готелів.
6
Бідермаєр — напрям у німецькому та австрійському мистецтві середини XIX століття. Меблі, виконані в цьому стилі, відзначаються міцністю, добротністю і зручністю.
7
Анна Маньяні (1908–1973) — італійська акторка театру та кіно, виконавиця гострохарактерних і трагедійних ролей більш як у п’ятдесяти фільмах та виставах.
8
Роберт Меплторп (1946–1989) — американський фотограф, що працював здебільшого в жанрах ню та портрета.
9
Луїза Ґлюк (нар. 1943) — американська поетеса австро-угорського походження. Лауреатка багатьох премій, зокрема й Пулітцерівської.