Водночас СЕО (з опціонами чи без них) мають свої проблеми з моніторингом. Інвестиційні банки, такі як Lehman Brothers і Bear Stearns, були буквально знищені своїми працівниками, які йшли на шалені ризики за рахунок фірми. Це вирішальна ланка в ланцюжку причин фінансової кризи: Волл-стрит з’являється там, де великі проблеми стають катастрофічними. Банки по всій країні могли дозволити собі живити мильну бульбашку нерухомості з безнадійними позиками, оскільки вони могли швидко об’єднати ці позики разом чи «убезпечити» їх, а потім продати інвесторам. (Банк отримує вашу іпотеку, об’єднує її з моєю й багатьма іншими, а потім продає увесь пакет іншій стороні, що хоче сьогодні заплатити гроші в обмін на майбутній потік доходів — наші щомісячні платежі за іпотекою). Це само по собі не є поганим, якщо робити це відповідально: банк отримує свій капітал назад і може використовувати його для нових позик. Однак, якщо ви вилучите з цього речення слово «відповідально», ця справа одразу стане поганою.
Саймон Джонсон, колишній головний економіст Міжнародного валютного фонду, 2009 року написав чудову «аутопсію» про фінансову кризу для The Atlantic. Він писав: «Основні комерційні й інвестиційні банки, а також хедж-фонди, що діяли паралельно, були великими отримувачами прибутків будівництва двоквартирних будинків і мильних бульбашок акційного ринку протягом цього десятиліття, їхні прибутки складалися зі зростаючих обсягів контрактів, базованих на відносно малій основі фактичних активів. Щоразу, коли позика була продана, складена в пакет, застрахована й перепродана, банки брали свої комісійні, а хедж-фонди, купуючи ці цінні папери, отримували ще більший прибуток завдяки тому, що їхні холдинги росли»[57].
Кожна транзакція криє в собі певний ризик. Проблема полягає в тому, що банкіри, отримуючи величезні комісійні на купівлі-продажу того, що пізніше стали називати «токсичними активами», не зазнають повною мірою ризиків за ці продукти: це перекладається на їхні фірми. Голови вони виграють, а фірмам дістаються хвости. У випадку Lehman Brothers це абсолютно точний опис того, що сталося. Так, працівники Lehman втратили роботу, однак ті, хто ніс найбільшу відповідальність за колапс цієї фірми, не зобов’язані повертати ті величезні бонуси, які вони заробили в кращі роки.
Слід згадати й ще одну гідну покарання сторону, і знову ключовою проблемою стали неправильно побудовані стимули. Агенції, що складають кредитний рейтинг, — Standard & Poor’s, Moody’s та інші, — вважаються незалежними авторитетами, що оцінюють ризики цих новомодних продуктів. Багатьом «токсичним активам», що опинилися в центрі фінансової катастрофи, були приписані зіркові кредитні рейтинги. Частково це була чиста некомпетентність. Однак не допомогло і те, що агенціям, які складали кредитні рейтинги, платили фірми, що продавали акції чи цінні папери, яких стосувався рейтинг. Це трохи схоже на ситуацію, коли продавець вживаних автомобілів платить оцінювачу за те, щоб той стояв біля товару і надавав корисні поради покупцям: «Гей, Бобе, чому б тобі не підійти сюди і не пояснити покупцеві, чи гарний він робить вибір?» Наскільки корисним це буде?
Наскільки я можу судити, ці корпоративні проблеми залишаються невирішеними і стосовно вищих виконавчих посадовців, і з іншими працівниками, що ризикують із капіталом фірми. Існує глибокий конфлікт, який важко врегулювати. З одного боку, фірми мають отримувати винагороду за інновації, ризик, нові ідеї, напружену роботу тощо. Це позитивні зміни для фірми, і ті працівники, які їх роблять, повинні щедро винагороджуватися, навіть в астрономічних розмірах. З іншого боку, ті співробітники, які займаються виконанням важливих завдань (наприклад, розробкою нових фінансових продуктів), завжди матимуть більше інформації про те, що насправді відбувається, порівняно зі своїми керівниками, а їхні керівники — більше, ніж акціонери. Завданням є винагороджувати хороші результати, не створюючи при цьому стимулів для працівників гратися з системою в спосіб, руйнівний для компанії в довготривалій перспективі.
Не треба бути корпоративним титаном, щоб вирішувати проблеми керівник-підлеглий. Виникає багато ситуацій, коли ми змушені наймати того, чиї стимули подібні, але не ідентичні нашим, і головна відмінність може полягати якраз у розрізненні між «подібні» й «ідентичні». Візьміть агентів із продажу нерухомості, особливий тип негідників, що намагаються діяти у ваших найкращих інтересах або навпаки незалежно від того, продаєте чи купуєте ви нерухомість. Спочатку погляньмо на ситуацію з купівлею. Агент люб’язно показує вам багато будинків, і, можливо, ви оберете один, що вас влаштовує. Поки що все гаразд. Тепер час торгуватися з продавцем щодо ціни продажу, часто з вашим агентом як головним радником. Усе ж ваш агент із нерухомості отримає відсоток від фактичної ціни продажу. Чим більше ви погоджуєтесь заплатити, тим більше заробить ваш агент і тим менше часу доведеться витратити на весь процес.
На стороні продажу також є проблеми, хоча вони менші. Чим більше грошей ви отримаєте за свій будинок, тим більше заробить ваш агент. Це хороший момент. Однак інтереси все ще не до кінця узгоджені. Припустімо, що ви продаєте будинок за ціну близько 300 тисяч доларів. Ваш агент може виставити його за 280 тисяч і продати за двадцять хвилин. Або може виставити за 320 тисяч і чекати на клієнта, якому сподобається ця ціна. Вигода для вас у такій різниці цін величезна — 40 тисяч. Однак ваш агент із нерухомості може бачити ситуацію інакше. Виставлення вищої ціни означає необхідність багато тижнів показувати будинок, прибирати його і пекти тістечка, щоб у ньому смачно пахло. Інакше кажучи, купа роботи. Припускаючи розмір комісійних 3 %, ваш агент може заробити 8400 доларів, практично нічого не роблячи, або 9600, тяжко працюючи багато тижнів. Що ви виберете? І на стороні покупця, і на стороні продавця найсильнішим стимулом для вашого агента є укласти угоду незалежно від того, наскільки вона вам вигідна.
Економічна наука вчить нас, як правильно встановлювати стимули. Як казав Ґордон Ґекко в кінокартині «Волл-стрит», жадібність — це добре, тому зробіть так, щоб вона працювала на вас. Усе ж містер Ґекко був не зовсім правий. Жадібність може бути поганою рисою, навіть у випадку абсолютних егоїстів. Справді, деякі найцікавіші проблеми в економічній науці містять у собі ситуації, коли раціональні індивіди, діючи у своїх найкращих інтересах, здійснюють вчинки, які погіршують їхній стан. Однак їхня поведінка цілком логічна.
Класичний приклад — це дилема в’язнів, дещо штучна, однак дуже потужна модель людської поведінки. В основі її лежить ідея про те, що дві особи заарештовані за підозрою у вбивстві людини. Їх негайно розділяють, щоб допитати окремо кожного, не допускаючи їхньої участі у змові. Докази проти них не дуже надійні, тому поліція сподівається на зізнання. Насправді влада хоче запропонувати пом’якшення покарання одному з підозрюваних, якщо він вкаже на іншого як на злочинця.
Якщо жоден із чоловіків не зізнається, поліція звинуватить обох у нелегальному володінні зброєю, що загрожує вироком на п’ять років ув’язнення. Якщо обидва зізнаються, кожен отримає двадцять п’ять років позбавлення волі за вбивство. Якщо один зрадить іншого, тоді донощик отримає легке покарання у три роки ув’язнення як співучасник злочину, а його партнер — довічне ув’язнення. Що станеться?
Для цих чоловіків найкраще буде тримати язика за зубами. Однак це не те, що вони роблять. Кожен починає міркувати. В’язень А вважає, що, коли його партнер триматиме язика за зубами, він сам може отримати легкий вирок на три роки, здавши його. Потім приходить інша думка: його партнер думає точно так само, і в цьому випадку краще зізнатися, щоб уникнути одноособової відповідальності за злочин. Справді, його найкраща стратегія буде зізнатися незалежно від того, що робить його партнер: це принесе йому лише три роки (якщо партнер буде мовчати), або вбереже від того, щоб усе життя провести за ґратами (якщо його партнер заговорить).