Давайте розглянемо банальніший приклад, той, що викликав гнів численних міських жителів: людей, які не прибирають за своїми собаками. У досконалому світі всі ми носили б совки для збирання собачого лайна, бо ми отримуємо вигоду завдяки відповідальній поведінці. Однак ми живемо не в ідеальному світі. З вузької точки зору деяких власників собак легше (дешевше — словами економічної науки) ігнорувати гидотну купку, яку наклав Фідо, і безтурботно піти далі. (Для тих, хто вважає, що це тривіальний приклад, слід сказати, що в середньому щороку 650 осіб ламають кістки чи потрапляють до лікарень Парижа, послизнувшись на собачому лайні, як пише New York Times.)[65] Рішення про обов’язкові совки для збирання собачого лайна можна змоделювати подібно до будь-якого іншого економічного рішення: власник собаки зважує витрати і здобутки відповідальної поведінки і тоді прибирає або не прибирає за своїм собакою. А хто виступить на боці жінки, котра поспішає наступного ранку до автобуса, невдало наступає і в результаті має дуже поганий день? Ніхто, і саме тому в більшості міст є закони, що вимагають від власників собак прибирати за своїми тваринами.
На щастя, тут є ширша перспектива: однією з головних ролей уряду в ринковій економіці є боротьба з побічними ефектами — тими випадками, коли індивіди або фірми поводяться так, що це має ширші соціальні наслідки. Я зазначав у розділі 1, що всі ринкові транзакції — це добровільні обміни, які дають вигоду обом сторонам, задіяним у них. Це все ще справедливо, однак зверніть увагу на слово «задіяні», що залишає мені деякий простір для вагання. Проблема в тому, що всі індивіди, яких стосується ринкова транзакція, не обов’язково сидять за столом переговорів при укладенні угоди. Мій колишній сусіда Стюарт, із яким ми мали спільну стінку, був відданим любителем гри на африканському барабані бонго. Я впевнений, що і він, і власник крамниці музичних інструментів були задоволені, коли він купував новий набір бонго. (Судячи із сили звуку, він, мабуть, купив ще й сучасний підсилювач.) Однак я не був у захваті від цієї оборудки.
Побічні ефекти лежать в основі всіх питань публічної політики — від повсякденних до тих, що буквально загрожують життю на планеті:
• Журнал The Economist дещо скандально запропонував, аби сім’ї, які подорожують із малими дітьми, сиділи на місцях у хвості літака, щоб інші пасажири могли насолоджуватися «вільною від дітей» зоною. Редактор журналу зазначав: «Діти, як і сигарети чи мобільні телефони, явно вносять негативний побічний вплив на життя людей, що перебувають поряд. Будь-хто, настраждавшись протягом 12-годинної подорожі від крикливої дитини у своєму ряду чи настирливого підлітка, який злісно штовхає ззаду спинку його крісла, вхопиться за цю ідею так само швидко, як вхопився б за горло того підлітка. Тут прямий приклад невдачі ринку: батьки не несуть повністю витрат (адже малі діти подорожують безкоштовно), тож вони радо тягнуть своїх галасливих пустунів із собою. Де ж тут невидима рука, коли потрібно дати адміністративного ляпаса по сідниці?»[66]
• Використання мобільних телефонів перебуває під пильнішим наглядом і в публічних місцях, таких, як ресторани й електрички, де ця поведінка є вкрай дратівливою, і в автомобілях, де вона призвела до підвищення кількості аварій. Обмін SMS-повідомленнями — друга небезпечна річ під час керування автомобілем, одразу після керування у нетверезому стані.
• У Чикаго мер Ричард Лейлі спробував ввести податок 1 цент на кожні 2 долари купівлі їжі на винос, стверджуючи, що цей «податок на сміття» відшкодував би місту витрати на прибирання сміття, більша частина якого є упаковками від фаст-фуду. Економічні міркування мера були чіткими: сміття — класичний випадок побічного ефекту, — однак суд визнав це розпорядження антиконституційним, оскільки воно було «нечітким і йому бракувало однозначності» в сенсі застосування для різних типів упаковок. Нині на федеральному рівні відбувається обговорення податку на фаст-фуди (чи на прохолодні напої), щоб боротися з іншою проблемою, яку зумовлюють харчові зовнішні чинники: ожирінням. Витрати на охорону здоров’я, пов’язані з ожирінням, орієнтовно оцінюються як настільки ж високі, як і в боротьбі з тютюнокурінням. Суспільство підтримує принаймні частину цих законопроектів у зв’язку з витратами на урядові програми охорони здоров’я й підвищення страхових виплат — назвіть мені причину піклуватися про те, чи їсте ви біг-мак на обід.
• Глобальне потепління — одна з найважчих міжнародних проблем значною мірою тому, що фірми, які викидають значні обсяги парникових газів, покривають лише незначну частину втрат через ці викиди. Справді, навіть ті країни, де вони є, не несуть повної відповідальності за забруднення. Сталеливарний завод у Пенсильванії викидає в повітря СО2, що одного прекрасного дня може зумовити повінь у Бангладеш. (До речі, кислотні дощі через викиди у США вже вбивають канадські ліси.) Те саме справедливо сказати і про всі види промислових виробництв по всьому світу. Будь-яке рішення щодо глобального потепління має підняти виплати за викиди парникових газів настільки, щоб це зачепило всіх забруднювачів на Землі, — це завдання не з легких.
Варто зазначити, що можуть існувати й позитивні побічні ефекти: поведінка індивідів може мати позитивний вплив на суспільство, за який він чи вона не отримає належної компенсації. Колись із вікна мого кабінету було видно за річкою Чикаго Будинок Wrigley’s і Башту Tribune, дві найкрасивіші споруди в місті, відомому своєю архітектурою. У ясний день вигляд горизонту, і особливо цих двох будинків, був надихаючим. Однак я провів п’ять років у цьому кабінеті й жодного разу не заплатив за вигоду, яку спричинила мені ця чудова архітектура. Я не відсилав грошей до Tribune Company щоразу, як визирав у вікно. З погляду економічного розвитку бізнес міг би інвестувати в поліпшення виду районів для того, щоб приваблювати додаткові інвестиції. Але ж цей бізнес не винагороджується за приваблення того, що може стати економічним відродженням, і саме тому місцеві органи управління часто пропонують субсидії для таких інвестицій.
Деякі види діяльності мають і позитивні, і негативні побічні ефекти. Цигарки вбивають тих, хто їх курить, — це давно відомо. Відповідальні дорослі не курять за власним вибором. Однак тютюновий дим може загрожувати й тим, хто опинився поруч і дихає ним, через що більшість мешканців офісних будівель вважають тютюнокуріння чимось менш прийнятним, ніж біганина коридорами голяка. До речі, усі п’ятдесят штатів подавали до суду позови проти тютюнових компаній (і, відповідно, отримали великі позасудові угоди) на тій підставі, що курці зумовлюють додаткові витрати на охорону здоров’я, які лягають на плечі уряду штату. Іншими словами, мої податки тратяться на те, щоб вирізати у курця шматок легень. (Приватні страхові компанії не мають цієї проблеми: вони просто повертають додаткові витрати на страхування курців, встановлюючи для них підвищені премії.)
Водночас курці дають вигоду решті суспільства. Вони помирають молодими. Згідно з Американською асоціацією пульмонологів, середньостатистичний курець помирає на сім років раніше, ніж той, хто не курить, а це означає, що курці платять до фондів соціального страхування й приватних пенсійних фондів за всі свої роки роботи, однак потім не користуються достатньо довго зібраними коштами. Ті, хто не курить, у середньому отримують більше, порівняно з тим, що вони заплатили. Фахівці з Philip Morris навіть кількісно підрахували для нас ці вигоди. 2001 року вони видали звіт по Чеській Республіці (на час, коли парламент розглядав питання збільшення податку на сигарети), показавши, що завчасна смерть від тютюнокуріння заощаджує чеському урядові близько 28 мільйонів доларів щорічно на пенсіях і пільгах для літніх людей щодо оплати житла. Чистий прибуток уряду від тютюнокуріння, включно з податками мінус витрати на охорону здоров’я, склав 148 мільйонів доларів[67].
65
Donald G. McNeil, Jr., “A Fouled City Puts Its Foot Down, but Carefully,”
67
“Czechs Puff Away to the Benefit of State Coffers,” United Press International, July 17, 2001.