Дійсно, ми можемо пояснити важливість демографії та підтримки соціального забезпечення в наступних двох абзацах. Соціальне забезпечення — це програма на кшталт «виплати пенсій із поточних доходів». Коли американські працівники платять у фонд соціального забезпечення (ті великі відрахування від вашої зарплатні, за Законом про страхові внески), ці гроші не інвестуються нікуди, щоб ви могли зняти їх через двадцять-тридцять років, оскільки вони будуть у приватному пенсійному фонді. Радше ці гроші йдуть на виплати нинішнім пенсіонерам. Безпосередньо від молодого Пітера старому Полу. Ця програма — одна велика пірамідальна схема, і, як і будь-яка піраміда, вона добре працює, поки є достатньо працівників у її основі, щоб продовжувати платити пенсіонерам нагорі.
У цьому й полягає проблема. Американці народжують менше дітей і живуть довше. Цей зсув означає, що стає все менше працівників, щоб платити кожному пенсіонеру, і то помітно менше. 1960 року ми мали п’ять працюючих на одного пенсіонера. Нині — три працюючих на пенсіонера. До 2032 року їх буде лише два. Уявіть собі соціальне забезпечення (чи Medicare) як гойдалку, на якій з одного боку внески, зроблені працюючими, а на другому — соціальні виплати пенсіонерам. Програма виконує свої функції, поки гойдалка перебуває у стані рівноваги. Коли число працюючих на одному боці зменшується, тоді, як число пенсіонерів на другому збільшується, гойдалка перехилятиметься. За теорією, цю проблему легко виправити. Можна брати більше від нинішніх працюючих, збільшуючи податок на зарплатню чи змушуючи їх бути продуктивнішими і збільшувати свої доходи (щоб той самий податок давав більше надходжень). А можемо давати менше пенсіонерам, зменшуючи їм виплати або піднімаючи вік виходу на пенсію. Це дуже простий економічний вихід із проблеми. Звичайно, якщо ви думаєте, що будь-яке з цих рішень буде політично привабливим, будь ласка, поверніться назад і прочитайте розділ 8 знову.
Загальне національне щастя. Вам вирішувати. Для цього у нас немає цифр.
Працівник автозаводу в Детройті, уся кар’єра якого пройшла в безробітті по декілька місяців і потім поверненні на роботу, поставив просте запитання: чи при цьому всьому нам стало жити краще? Так, стало. Сполучені Штати пройшли через одинадцять рецесій після Другої світової війни[202]. Жодна з них, включно з рецесією, що почалася 2007 року, навіть не наближається за силою до Великої Депресії. З 1929 по 1933 рік реальний ВВП упав на 30 %, тоді як безробіття зросло з 3 до 25 %. До Великої Депресії Сполучені Штати регулярно переживали глибокі рецесії, включно з фінансовими паніками, значно гірші, ніж те, через що ми нині проходимо[203]. Ми не відкинули ймовірності економічних потрясінь, однак вони стали меншими.
Можна також стверджувати, що ми дечому навчилися, завдяки минулим економічним спадам, і Великій Депресії, зокрема, і це допомагає виробляти відповідні публічні політики. Голова Федерального резерву (і колишній професор Принстону) Бен Бернанке — дослідник Великої Депресії, як і голова Ради економічних експертів Обами (і колишній професор Каліфорнійського університету в Берклі) Кристіна Ромер. Можу пообіцяти, що ще років п’ятдесят економісти сперечатимуться щодо того, що треба чи не можна було робити у відповідь на рецесію й наступну фінансову кризу. Однак навіть найсуворіші критики повинні визнати, що посадовці кінця діяльності адміністрації Буша й початку адміністрації Обами уникли найгірших помилок 1930-х років, коли Федеральний резерв підняв відсоткові ставки перед загрозою Великої Депресії, а Конгрес підняв податки — скеровуючи і монетарну, і фіскальну політику в хибному напрямку.
Треба сказати, що не лише не було зроблено поганих справ. Гадаю, історія вирішить, що виробники політики зробили навіть дещо позитивне.
Розділ 10.
Федеральний резерв:
чому долар у вашій кишені — дещо більше, ніж аркуш паперу
Іноді прості заяви є промовистими. Одинадцятого вересня 2001 року, через кілька годин після терористичної атаки на Сполучені Штати, Федеральний резерв зробив таку заяву: «Федеральна резервна система відкрита й діє. Вікно для знижок приймає заяви про ліквідність».
Ці два стислі технічні речення заспокійливо подіяли на глобальні ринки. Наступного понеділка, коли американські ринки відкрилися для першої після атаки торговельної сесії, Федеральний резерв[204] знизив відсоткові ставки на 0,5 %, і це була ще одна дія для зменшення фінансового й економічного впливу терористичних нападів.
Як саме ця суха заява у два речення справила настільки глибокий вплив на найбільшу економіку світу, і взагалі на всю глобальну економіку?
ФРС має інструменти для більш прямого впливу на глобальну економіку, ніж будь-яка інша інституція у світі, публічна чи приватна. Під час економічної кризи, що почала розгортатися 2007 року, ФРС використала усі інструменти, які мала у своєму наборі, а потім ще й здобула деякі нові засоби, щоб витягти фінансову систему зі стану паніки. З того часу дехто критикував Федеральну систему і її голову Бена Бернанке, що вони, мовляв, занадто вже старалися; інші критикували за те, що мало зробили. Кожен погоджується: те, що робить ФРС, має величезне значення.
Звідки у ФРС, інституції, що не є безпосередньо відповідальною перед виборцями, така влада? І як ця влада впливає на щоденне життя американців? Відповіді на обидва запитання однакові: ФРС контролює надходження грошей, а отже, кредитні потоки в економіку. Коли кран кредитів повністю відкритий, відсоткові ставки падають, і ми легше витрачаємося на ті речі, які потребують позичання грошей, — від нових авто до нових виробничих підприємств. Таким чином ФРС може використовувати монетарну політику, щоб протидіяти економічним спадам (чи запобігати їм у першу чергу). І вона може впорскувати гроші у фінансову систему після раптових ударів, як-от падіння ринку акцій 1987 року чи терористична атака 11 вересня або лускання мильної бульки американської нерухомості, коли споживачі й фірми могли завмерти на місці й припинити витрачати гроші. Але ФРС може закрутити кран, піднімаючи відсоткові ставки. Коли вартість позичених фондів зростає, наші витрачання сповільнюються. Це неймовірна влада. Пол Круґман якось написав: «Якщо вам потрібна проста модель прогнозування рівня безробіття у Сполучених Штатах на наступні кілька років, ось вона: він буде такий, яким хоче його бачити Ґрінспен[205], плюс-мінус випадкова похибка, що відображає той факт, що він — не Бог». Нині те саме справедливо сказати і про Бена Бернанке.
Бог не мусить керувати комітетом, а Бен Бернанке — мусить. Федеральна резервна система складається з дванадцяти Резервних банків, розкиданих по всій країні, та Ради керівників із семи осіб, яка базується у Вашингтоні. Бен Бернанке — голова Ради керівників, є «Головою ФРС». ФРС регулює комерційні банки, підтримує банківську інфраструктуру й загалом забезпечує роботу фінансової системи. Така посада потребує компетенції, а не геніальності чи передбачливості. Монетарна політика, інший об’єкт відповідальності ФРС, відрізняється. Її варто охарактеризувати як економічний еквівалент хірургії на мозку. Економісти не доходять згоди щодо того, як ФРС має керувати постачанням наших грошей. Вони навіть сперечаються, як саме чи чому зміни постачання грошей мають такий вплив. Однак економісти сходяться на думці, що ефективна монетарна політика має значення: ФРС повинна надавати правильну суму кредитів економіці, щоб та постійно зростала. Помилки в цьому можуть мати катастрофічні наслідки. Роберт Мандел, Нобелівський лауреат 1999 року з економіки, стверджував, що погана монетарна політика в 1920—30 роках спричинила хронічну дефляцію, що дестабілізувала світ. Він казав: «Якби ціна золота була підвищена наприкінці 1920-х або, навпаки, якби основні центральні банки вели політику стабільних цін замість триматися золотого стандарту, не було б ані Великої Депресії, ані нацистської революції, ані Другої світової війни»[206].
203
James W. Paulsen,
204
Надалі в цьому розділі замість «Федеральний резерв» використовуватимемо абревіатуру ФРС (Федеральна резервна система).
205
Алан Ґрінспен — колишній голова Федеральної резервної системи США (з 1987 по 2006 рік).
206
R. A. Mundell, “A Reconsideration of the Twentieth Century,”