Ця робота не здавалася б такою складною. Якщо ФРС може зробити так, щоб економіка зростала швидше, знижуючи відсоткові ставки, тоді можна було б вважати, що нижчі відсоткові ставки — це завжди добре. Справді, чому має існувати якесь обмеження для швидкості зростання економіки? Якщо ми почнемо вільніше витрачатися, коли ставка знизиться з 7 до 5 %, то навіщо зупинятись на цьому? Якщо все ще є люди без робочих місць, а інші — без нових автомобілів, тоді давайте знизимо її до 3 % чи навіть до 1 %. Нові гроші кожному! На жаль, існують обмеження для швидкості зростання економіки. Якщо низька відсоткова ставка, або «легкі гроші», приведе до того, що споживачі потребуватимуть на 5 % більше нових автомобілів PT Cruiser, то Chrysler повинен збільшити їхнє виробництво на 5 %. Це означає найм додаткових робітників і закупівлю додаткової сталі, скла, електричних складових і т. д. У певний момент Chrysler почне відчувати труднощі з пошуком цих нових ресурсів, особливо кваліфікованих робітників. Тому компанія просто не зможе виробляти достатньо PT Cruiser’ів, щоб задовольнити попит із боку споживачів; замість цього компанія почне піднімати ціни. Водночас автомобілебудівники визнають, що Chrysler відчуває дефіцит робочої сили, а профспілка вимагає підвищення зарплатні.
Історія на цьому не закінчується. Те саме станеться по всій економіці, а не лише в Chrysler. Якщо відсоткові ставки дуже низькі, фірми позичатимуть, щоб інвестувати в нові комп’ютерні системи й програмне забезпечення; споживачі протиратимуть свої картки Visa, купуючи телевізори з великим екраном і круїзи по Карибському морю, і знову з тим самим результатом. Коли круїзні кораблі будуть заповнені, а Dell продаватиме всі комп’ютери, які може виробити, тоді ці фірми також підніматимуть ціни. (Коли попит перевищує пропозицію, фірми можуть підвищувати ціни й при цьому все ще мати заповнені круїзні кораблі чи продавати всі комп’ютери.) Коротше кажучи, політика «легких грошей» з боку ФРС може привести до того, що споживачі потребуватимуть більше, ніж економіка може виробити. Єдиний спосіб упоратися з цим надлишковим попитом — вищі ціни. Результатом є інфляція.
Цифри на ціннику PT Cruiser поповзуть угору, і від цього нікому не стане краще. Справді, Chrysler отримує більше грошей, але й платить більше своїм постачальникам і робітникам. Ці робітники отримують більшу зарплатню, але й платять за більшими цінами за свої базові потреби. Цифри змінюються скрізь, а продуктивність нашої економіки й показник нашого добробуту — реальний ВВП — розбиваються об стіну. Якщо цикл інфляції почався, його важко припинити. Фірми й робітники всюди починають очікувати постійного зростання цін (що, своєю чергою, зумовлює неперервно зростаючі ціни). Ласкаво просимо назад у 1970-ті роки.
Темпи, з якими економіка може зростати без небезпеки інфляції, варто вважати «обмеженням швидкості». Врешті-решт є лише декілька способів збільшити обсяги того, що ми як нація можемо виробляти. Ми можемо працювати довше. Ми можемо додавати нових працівників, зменшуючи безробіття чи стимулюючи імміграцію (і визнаючи при цьому, що наявні робітники можуть не мати необхідних умінь і навичок). Ми можемо додавати обладнання й інші види капіталу, що допоможе нам виробляти більше. Або можемо ставати продуктивнішими — виробляти більше з тими ресурсами, які в нас є, можливо, завдяки інноваціям або технологічним змінам. Кожний із цих шляхів зростання має природні обмеження. Працівників не вистачає, капіталу не вистачає, технологічні зміни відбуваються з обмеженою й непередбачуваною швидкістю. Наприкінці 1990-х американські автомобілевиробники погрожували страйком, бо їх змушували працювати понаднормово. (Не хотілося б мати цю проблему знову…) Водночас ресторани швидкого харчування пропонували бонуси при прийомі на роботу нових працівників. Нас приперло до стінки. Економісти вважають, що ліміт швидкості для американської економіки — десь приблизно 3 % зростання на рік.
Вираз «десь приблизно» дає вам перше уявлення про те, наскільки важка робота ФРС. Вона має шукати точного балансу. Якщо економіка зростає повільніше, ніж може, то ми марнуємо свій економічний потенціал. Заводи з випуску PT Cruiser завмирають, робітники, що мали б там робочі місця, стають безробітними. Економіка, що може розвиватися зі швидкістю 3 % на рік, замість цього сповзає до 1,5 % чи навіть отримує рецесію. Тоді ФРС повинна постачати достатньо кредитів економіці, щоб створювалися робочі місця й добробут, однак не настільки багато, щоб вона перегрілася. Вільям МакЧесні Мартін-молодший, голова Федерального резерву упродовж 1950—60-х років, якось зазначив, що робота ФРС полягає в тому, щоб забрати геть чашу з пуншем саме для того, аби розвага тривала.
А часом ФРС повинна втручатися в розвагу далеко після того, як та вийшла з-під контролю. ФРС навмисне влаштувала ряд рецесій, щоб витіснити інфляцію з системи. Найвідоміший випадок, коли голова ФРС Пол Волкер став тим людожером, який припинив розгул інфляції в 1970-х роках. На той момент голі люди танцювали на столах. Інфляція підскочила з 3 % у 1972 році до 13,5 — у 1980. Містер Волкер натиснув на монетарні гальма, тобто підняв відсоткові ставки, щоб сповільнити розвиток економіки. Короткотермінові відсоткові ставки досягли 16 % у 1981 році. Результатом стало болісне згортання інфляційного циклу. Коли відсоткові ставки виражалися двозначними числами, на приколі опинилася маса непроданих авто Chrysler K. Дилери змушені були знижувати ціни (або припиняти їх підвищувати). Автомобільні компанії зупиняли заводи й звільняли робітників. Ті робітники, які зберегли свої робочі місця, вирішили, що не на часі просити збільшувати зарплатню.
Те саме, звичайно, коїлося і в кожному іншому секторі економіки. Повільно, з великими людськими втратами, існуючі тоді очікування того, що ціни поступово зростатимуть і далі, були витіснені з фінансової системи. Результатом стала рецесія 1981—1982 років, коли ВВП скоротився на 3 %, а безробіття зросло майже на 10 %. Урешті-решт містер Волкер зігнав танцюристів зі столів. На 1983 рік інфляція впала до 3 %. Очевидно, що було б легше й не так боляче, якби гулянка ніколи не виходила з-під контролю зі самого початку.
Звідки у ФРС береться така надзвичайна влада над відсотковими ставками? Урешті-решт комерційні банки — це приватні установи. ФРС не може змусити Citibank підняти чи знизити відсотки, які він накладає на споживачів за автомобільні кредити та житлову іпотеку. Цей процес є радше непрямим. Пригадайте з розділу 7, що відсоткова ставка є власне орендною платою за капітал, або «ціною грошей». ФРС контролює постачання грошей в Америці. Ми скоро звернемося до механіки цього процесу. А зараз треба визнати, що капітал нічим не відрізняється від квартири: чим більша пропозиція, тим дешевша оренда. ФРС рухає відсотковими ставками, змінюючи розміри фондів, доступних комерційним банкам. Якщо банки переповнені грішми, тоді відсоткова ставка має бути відносно низькою, щоб приваблювати позичальників на всі наявні фонди. Якщо капітал у дефіциті, навпаки — банки можуть встановлювати вищі відсоткові ставки й усе одно приваблювати достатньо позичальників для всіх наявних фондів. Це гра попиту й пропозиції, де ФРС контролює пропозицію.
Ці монетарні рішення — визначення, піднімати, опускати чи залишати на місці відсоткову ставку, — ухвалюються комітетом, що належить до складу ФРС і називається Federal Open Market Committee (FOMC)[207], що складається з ради керівників, президента Федерального резервного банку Нью-Йорка та президентів чотирьох інших федеральних резервних банків на ротаційній основі. Голова ФРС є одночасно головою ФКВР. Бен Бернанке отримує свою владу завдяки тому, що сидить на чолі стола, за яким ФКВР ухвалює рішення про відсоткові ставки.